Ат ні, таки пристрелив [3]

Я завмерла, не знаючи, чи є сенс ховатися й прикидатися. Почулося два кроки, затим — моторошна тиша. А потім кляц — і світло з коридору зіллялося з тьмяним світлом лампи в кабінеті. 

Я повернулася на стільці й цокнула язиком. Кіан виглядав потріпаним та дуже втомленим. Глянувши на аркуш у моїх руках, він зітхнув. 

— Якщо збираєшся зараз побігти й витрясти з нього душу, то не раджу. Іди поспи до ранку, а там вирішимо, що робитимемо далі. 

— Ти серйозно? 

— А ти ні? Сама ти не поїдеш, а я дуже втомився, та й ти теж, тому скористайся моєю турботою, щедрістю та непереборною милосердністю й іди спати. 

— А ти вже з ним спілкувався? 

— Ні, — він демонстративно позіхнув, узяв складеного на дивані пледа й розстелив. Затим звідкілясь добув подушку. 

— Що з ним станеться, Кіане? 

Здається, у мій голос пробралася паніка, тому що він спинився, глянув на мене й, подумавши мить, відповів цілком серйозно: 

— Поки що нічого, цей список є тільки в мене. Усе залежить від того, як він діятиме, які кроки робитиме. Що б не сталося — то цілковито його відповідальність, Віві. Дозволь дорослому чоловікові самому відповідати за все.  

Я весь цей час гляділа на підлогу, а потім різко підняла очі на Кіана. 

— Він мій друг. 

— Прекрасно, я щиро йому заздрю. Але в цьому й уся проблема, Віві. Твоя залученість у неправильні кола й твоє знання. Якщо ти не з нами, то проти нас. Якщо від них я можу тебе вберегти, якщо ті тебе й не чіпатимуть, то від свого ж батька, коли гратимеш на боці чужої команди, захистити тебе не зумію, — він встав, ступив кілька кроків, знову повернувся й дещо болісно глянув на мене. 

От я дурна.  

«Я просто сказав батькові, що вбивати журналістку, яка весь час копала під нас, дуже ризиково, навіть якщо нам ніхто нічого не зможе пред’явити. А до того ж довелося постаратися, щоб запевнити його, що ти можеш стати корисною потім. Адже ти дуже талановита журналістка, Віві. Не перша, хто рив землю під нас, але змусила батька застосувати певні методи. Зачасту він лишає це діло часові, коли, нічого не знайшовши, нещасний журналіст кидає це діло».

Кіан тоді глибоко помилявся: я не талановита журналістка, я просто справді безголове дівчисько, яке влізло туди, куди не треба. І Кіан вважає свого батька набагато небезпечнішим для мене, аніж ті, хто проводив махінації за його спиною. Невже я зробила щось таке, що вперше за два роки змусило його знову звернути на мене увагу, спам’ятати про мене, а ще змусило Кіана намагатися показати, що я цілковито на їхньому боці, а відтак — безпечна?

Кіан зітхнув, розслабив обличчя й глянув уже спокійніше. 

— Моя зона відповідальності зараз — ти, а не всякі Лукаси. І подумай гарненько, чи став би він так само впрягатися за тебе, як ти за нього зараз. 

— Лукас мені завжди допомагав. У кожній моїй проблемі, кожного дня, навіть тоді, коли не схвалював моїх рішень, — я глибоко вдихнула й видихнула. — Просто прошу тебе не поспішати з висновками й… не віддавати ніяких розпоряджень. 

Горло ніби затисло. Я була свідома того, що робив Кіан. Свідома того, що могло спіткати Лукаса. 

— Я таким не займаюся. Такі накази віддає батько, це його хобі. Я не люблю розкидатися людьми, це безглуздо, я тобі вже казав, але деякі випадки безнадійні, тож це більше загроза, аніж користь, — він помовчав, зважуючи свої слова, затим підійшов, висмикнув аркуша й поклав того на стіл. — Ходімо спати, Віві. 

— Я сподіваюся, ти пригледів собі цього чудесного дорогого дивана, а не ліжко, куди збираєшся відправити мене, — буркнула я, помітно зіщулившись. 

В очах Кіана заграли пустотливі вогники. 

— Можу й поруч притулитися, якщо хочеться. 

— Кіане, — я закотила очі, на язик попросилася фраза, що завжди шепотіла з блаженним виразом презирства моя мама: — Заради всього святого, що є у твоїй душі!

— У мене в душі багато святого, то що? 

— Ходиш до церкви у вільний від гріхів час? 

— Хочеш скласти компанію? 

Я війнула бровою. 

— У церкві? 

Кіан розплився в яскравій усмішці. 

— У гріхах. 

Після того як я знову опинилася під ковдрою й у м’якому ліжку, почула, як десь увімкнувся душ, затим Кіан повернувся до кабінету. Проте заснути не вдавалося. Я була ладна збожеволіти. І до самого ранку потроху накручувала себе, на думку спадали все гірші й гірші передбачення, здавалося, чорні хмари моєї тривожності скоро засмокчуть увесь кисень у квартирі. Проте я, вкутавшись у ковдру начинкою, так і лежала на ліжку із заплющеними очима.

За вікном з мого лівого боку потроху прояснювалося, крізь щільний тюль проникали сірі промені. День починався похмуро, я бачила густі непролазні хащі хмар, що купчилися на небі. У якусь мить мені видалося, що об скло вдарилася непевна краплинка дощу. Затим я таки провалилася в дрімоту, вдихаючи запах гіркого шоколаду, апельсину й кориці. І мені снилося щось химерне, абстрактне, жахне, що я час від часу виринала й стомлено поглиналася тим сном. 

Мене пробудили знову ж таки кроки. Хтось тихо пройшов до кімнати, зупинився на мить і гмикнув. Затим усівся на краєчок ліжка, і я відчула, як тонкі пальці пройшлися, дрібно постукуючи, мені по спині. По тілу наче електричний заряд стукнув. Я виплуталася з ковдри й втупилася на Кіана, який, сміючись самими очима, так і застиг з простягнутою рукою.

Наче й нічого не відбулося, нічогісінько не сталося за ніч, він за кілька годин сну перетворився з людини, на яку напав вампір, на самого вампіра. 

І саме в ту мить, коли я могла спитати будь-що з тих питань, що пів ночі крутилися в моїй голові, я не промовила ні слова.

— Зараз зробимо перев’язку — і будуть тобі млинці. Ти ж їх учора хотіла. 

— Млинці? — спантеличено повторила я. — А, так, звісно. І милиці. 

Кіан звів брови на переніссі й опустив руку.