Ат ні, таки пристрелив [2]

Мені снилися непевні сни, мабуть, жахіття на рівні психологічного тиску. Мені ввижалося, ніби мама зневажливо відвертається від мене, Лукас хитає головою, дізнавшись, що я допомагаю тому, хто зруйнував мені частину життя. А сам Кіан, покориставшись моєю допомогою, знову скидає мене в Тартар, у якесь коло Дантівського пекла. 

У якусь мить я починаю зневажати саму себе. Коли я перетворилася на злочинницю? Коли з тієї, що мала все це знищувати й висліджувати, розкривати правду, я стала його частиною, яка мало того що не викорінює, не висвітлює проблему й порушення, а ще й старанно його приховує й намагається порятувати від колапсу. 

Ну, може, не колапсу, але з усім тим… 

Так, перегони теж незаконні, небезпечні й так далі по списку, але мені було легше змиритися з цим, аніж з тим, що я якимось чином опинилася на одному боці з ворогом і — щонайгірше — не вважала це чимось жахливим. Мені це подобалося. Подобалося так само, як перегони на заборонених швидкостях та на заборонених ділянках, як колись подобалися шикарні вечірки після перемог. А все тому, що тут усе було набагато простішим, набагато зрозумілішим для мене, аніж життя при світлі дня, де ти маєш ходити на роботу, кипіти мізками й отримувати свій шанс прожити ще день з останніх сил, поки тебе не викинуло з цього колеса Самсари, поки ти ще можеш старатися, щоб добре животіли інші.   

Але думка, що я влізла в цей кримінальний світ іще більше, боліла не менш як прострелена нога. 

Різко смикнувшись і ледь не злетівши з чогось геть м’якенького, я прокинулася й швидко всілася, навіть не розплющивши очей. Було темно, страшенно темно, навіть коли я таки роззирнулася навсібіч. З колін сповзла тепла ковдра, а встати виявилося ще тією проблемою. Лише за мить я згадала про поранену ногу. 

Ох, невже Кіан і справді притягнув мене до себе додому? І де він сам? Утекти звідси в такому стані буде нелегко. Десь задзвонив телефон, і я злякано стала шарити рукою по ліжку, на якому спала. Він був у кишені, тож теоретично міг десь випасти… Я схилилася, рукою сперлася на підлогу й глянула під ліжко, чи не світиться там, але не розрахувала сили й таки бухнулася на землю. 

Вилаявшись так, як мама б не дозволила, я важко видихнула й прислухалася. Телефон замовк, проте швидко почулися чиїсь кроки. Зненацька двері прочинилися, до кімнати полилося штучне світло, і я примружилася, так і застигнувши й витріщившись на темну фігуру Кіана. 

— Привіт, — проказала я, крякнувши. 

Кіан, одягнений у домашні широкі штани й величезну жовту футболку, мовчки підійшов і допоміг залізти назад на ліжко. Затим, просканувавши мене чіпким поглядом, сунув руку в кишеню й простягнув мій телефон. 

— Тримання в заручниках не буде? — кинула я, глипнувши на нього спідлоба, але взяла телефон та розблокувала його. Кілька десятків пропущених від Лукаса, Кенджі, Тати, Ільяса та Ірвана. Не знаючи, чи варто взагалі комусь із них дзвонити, я вирішила не дзвонити взагалі нікому й просто відклала телефон, перевернулася набік і задумливо глянула на Кіана, що все ще сидів на постелі біля моїх ніг. Телефон не викинув, зберіг, значить, не боїться, що мене відстежать, а разом з тим і його. А відтак, десь поряд ошивається охорона. Можливо, прямісінько за дверима. Та й сам Кіан мав мобільний, хіба що в нього якийсь крутецький захищений канал зв’язку. 

Але ж мені він якось дзвонив. Може, то не його номер? 

— Уранці зробимо перев’язку, — повільно мовив хлопець і знову задумався.

— Щось ще сталося? — спохмурніла я, склавши руки човником під головою. 

— Нічого, спи далі. Ти ж так хотіла відіспатися, що навіть на конюшні згоджувалася, — його обличчям промайнула усмішка. — Оскільки ти не дзвониш нікому, то скажу я, що заїзд перенесли через тебе на наступний тиждень, щоб ти встигла трошки одужати. 

— Звідки вони знають про поранення? І про те, що за кілька днів мені стане краще? Навіть лікар мені такого не сказав. 

Кіан перетяв плечима й відказав напівпошепки, наче нас могли підслухати:

— Новини ширяться швидко. Я навіть не подивований. Вони навіть канонічну вечірку в ангарі перенесли на п’ятницю, що тут казати про заїзд. І… Ві, ти певна, що брати участь далі — хороша ідея? Знаю, що для тебе не проблема сісти за кермо, але те, що цього разу тебе не мали наміру прибрати, не значить, що такого наміру взагалі нема.  

— Дозволь нагадати, що цей намір існує тому, що ти ошиваєшся поряд? 

— Залізти в порт та прикинутися працівницею була твоя ідея. 

— Ти все знаєш! 

Мій гнів, здавалося, тільки розвеселив його. 

— Звісно, там відбувається щось явно нехороше, але досі працюють вірні нам люди. 

— І чому ж твої люди нічого не рознюхали? 

— Ми їм такої задачі не ставили, бо це дурне розкидання потрібними людьми. Заворушки просто зруйнують злагоджену роботу порту, яка, хоч і частково, але приносить прибуток. 

— Мене помітили? 

— Так, але не сказали жодного слова про те, що ти намагалася щось вивідати, — він зупинився, глянув кудись поверх моєї голови. — Якщо вже зайшла розмова, то, може, поділишся, що вдалося дізнатися?

Я відвела від нього погляд і зітхнула, підтягнувши ковдру. 

— Якщо вважати, що ваш товар прибуває до порту вже з визначеним місцем призначення та сфальсифікованим підписом, під яким він вирушає до цільової країни, то в порту всі діють досить логічно й легко: просто змінюють країну й напис контейнера. Ті, що зі зброєю, вони, схоже, маркують. А ще в останню мить мене викрила жінка, яку звати Дженною, вона керує логістичним відділом. Хоча, певно, вона відпочатку знала, хто я й нащо прийшла, — я висунула руку з перснем. — Забула зняти, дурна голова. Вона щось казала про те, що не хотіла цього всього. А ще вважає тебе не таким поганим, як треба було б. 

Я уважно вгляділася в обличчя Кіана, але той не видавався здивованим чи збентеженим. Його вираз застиг кам’яною маскою, і я зробила досить очевидний висновок: ця інформація для нього не нова.