Ох, ти мене не пристрелив [4]

Мене, наче гладіатора в Колізеї, здолав сон без правил, обмежень та часових рамок. Я проспала все, що лише можна було проспати: ранок, прихід Лукаса, його крики й намагання мене розбудити, тридцять повідомлень і приблизно стільки ж дзвінків з невідомого номера. А коли таки змусила себе розплющити очі востаннє й усістися на дивані, ще хвилин зо десять не могла прийти до тями та зрозуміти, про що весь час говорить Лукас. Та навіть розтулити рота й попрохати його заткнутись я не могла.  

— Віві! Ти мене чуєш? 

— Ні, тому волати, як ти це робиш, абсолютно немає сенсу, — скривилась я. 

— Ти випила вчора, га? 

Я сутужно зітхнула. 

— Якби ж то. 

Я відчула, як поряд зі мною приземлився Лукас, як прогнувся диван і плед сповз на землю. Не казати ж йому, що мені геть не вистачає нормального ритму життя, що разом з нічними змінами й шоудауном у мене були всі шанси злетіти з котушок. Так, на перегонах я часто затримувалася до пізньої ночі, але ніколи не лягала спати пізніше третьої. 

І тут телефон знову задзвонив. Знову невідомий номер. Кілька днів тому з нього до мене добивався Кіан, але не факт, що зараз теж буде він, тож я прийняла дзвінок і притулила до вуха, не промовивши ні слова. 

— Ві! Ти де? — він на мить зупинився, чекаючи на відповідь, яку мій все ще сонний мозок не міг народити. — Не мовчи ж, Вів’єн!

Його стривожений голос пробився в мою затуманену свідомість, я кілька разів кліпнула й перевела погляд на Лукаса. Вигляд у того був чомусь винуватий. 

— Не верещи, істеричко, що сталося?  

Кіан так шумно видихнув у телефон, що мені перехотілося його підколювати, затим заговорив уже спокійніше: 

— Спершу скажи мені, де ти. Я заїжджав у гараж, але… твій друг Лукас сказав, що тебе там нема й він сам тільки прийшов. 

— Справді? — здивовано протягнула я, глипнувши на Лукаса поряд. Той, видно, зрозумів, з ким я розмовляю, і стенув плечима. Винуватий вигляд злетів з нього безслідно. — Е-е-е… 

— Скажи мені, де ти, я заїду по тебе. 

— Тобі не треба… 

— Вів, не намагайся сперечатися, навіть не намагайся. 

Я, геть спантеличена, знову протягнула звичне «е-е-е». 

— Я скоро буду вдома, можемо зустрітися там. Думаю, ти прекрасно знаєш, де я живу. 

Запрошувати Кіана до своєї халабудки не було в моїх планах, але чомусь ця опція видалася мені найкращою з усіх можливих. Але його швидка реакція протверезила мене остаточно, сон злетів з очей. 

— Не треба, Вів! Не вертайся поки додому. 

Я скочила на ноги так рвучко, що навіть Лукас відсахнувся. 

— Що сталося? — ледь не пошепки спитала я, прокручуючи в пам’яті штурхання й волання Лукаса, те, як сам Кіан панічно телефонував мені раз за разом. Поки я тут відсипалася, сталася якась очевидна катастрофа. 

— Просто зачекай на мене, я скоро під’їду й підберу тебе, нікуди не рухайся навіть. Дихати можна, — якомога рівніше відказав Кіан, наче намагався мене загіпнотизувати.  

— Розмріявся, — буркнула я, скинула дзвінок і, навіть не глянувши на Лукаса, погналася до Міллі. 

— Вів’єн! Я тебе прошу, будь ласка, не їдь нікуди, сядь! Там може бути поліція, купа людей, — благав він мене в спину, але я однаково заплигнула на водійське сидіння й, махнувши другові на прощання, погналася додому. Це було очевидно дурнуватим та дещо інфантильним рішенням, що віяло підлітковим бунтарством, але інакше в ту мить я б і не вчинила, мабуть. Сидіти й чекати з моря погоди? Допомоги від Кіана? Чого чекати? 

Попри запевнення Лукаса, біля багатоповерхівки, де я жила, було тихо й спокійно, навіть автомобілів менше, аніж зазвичай. Перш ніж вилізти з машини, я дістала з-під сидіння Міллі самозарядний Glock 19, а ще пригадала, у якій кімнаті лежала величезна новенька дерев’яна бейсбольна бита.

Двері моєї квартири були прочинені, видно, нещодавно тут хтось таки шастав. Запаху горілого нема — значить, не пожежа. Але коли я ввійшла досередини, питання всі відпали самі по собі: усе було перевернуте догори дригом, хіба підлога й стеля лишилися на місці. Усі папери вивернуті й покидані на землі, ліжко розхристане, наче в ньому бойові дії велися, а на кухні під ногами хрускало скло. Примірники Конан Дойля валялися теж, але видавалися майже нечіпаними, щонайменше скидалося на те, що їх просто відкинули вбік. Та й записи всі були на місці, оскільки я їх вставила випадковим чином між сторінками. А може, шукали зовсім не їх. 

Я затрималась у своїй кімнаті. Вона в мене була досить аскетичною, але з розгардіяшем видавалася пошматованим старим звіром. Навіть дзеркало розбили, фоторамки поскидали зі стін. Я підібрала одну з них — фото, де я, геть ще мала, на руках у мами. Важко зітхнула, тамуючи здригування, виняла його з побитої рамки та сунула в кишеню. 

А тоді почула кроки. Я миттєво напружилася, виструнчилася й навіть перестала дихати. Хтось ступав обережно й акуратно, геть як я. Можливо, якби не повна тиша, я б тих кроків і не почула. Зреагувавши на коротку тінь у дверній проймі, я розвернулася й наставила пістолет, а потім, за секунду впевнившись, що чужий, устигла вистрілити першою, цілячись у руку. 

А затим гомілку обпекло вогнем. Я поморщилася, але вистояла, до болю прикусивши губу. А суперник, отримавши кулю в праву руку, випустив свою зброю й коротко скрикнув. Я потягнулася по биту, яку дуже вчасно теж викинули на підлогу разом з іншими речами, і не зовсім упевнено збила того з ніг. Усе ж таки поранення в ногу дало свій результат: я реагувала із запізненням, у голові туманилося, думки поверталися до того, що треба глянути, чи не стікаю я кров’ю. Хоча була певна, що там нічого серйозного. Боляче, але куля, схоже, лише шарпнула по нозі, створивши дотичне поранення. 

А ще в мене був суперник-невдаха.