Ох, ти мене не пристрелив [3]

Наступні дні я те й робила, що вдень відсипалася, а вночі працювала в порту. Лукас не на жарт стривожився, але, окрім натяків, ніяк не вказував на те, що йому щось не подобається. Навіть Тата, не достукавшись до мене одного разу, припинила свої домагання. 

Другу свою зміну я трималася достатньо обережно й просто спостерігала. Карлос, той офіцер митниці, став мені хорошим співбесідником, коли мав час засісти в офісі. Він мав підвішений язик, звичайнісіньку зовнішність, що не вирізняла його з-поміж інших, а відтак, мало запам’ятовувався. Його балакучість була мені на руку: він не стримувавсь у своїх наріканнях на те, як йому хочеться все кинути, але не вдається ніяк; що керівництво геть не бачить проблем бідних і нещасних; що кожен тут крутиться так, як може, навіть якщо це не дуже законно.  

Те, що деякі вантажі минають контрольні пункти без перевірки, було правдою. Серед сотень контейнерів було легко заплутатися, тому я вивчила написи: деякі з них відмічені як «технічне обладнання», але, як на мене, фактична вага й розміри були значно більшими, аніж ті, що зазначені у документах. А відтак, усередині щось інше. 

На третій зміні мені випав щасливий шанс сісти за комп’ютер Дженни, і я стала переглядати дані, сховавши обличчя від камер спостереження: Кіан мав рацію, що їх час від часу вимикають. На комп’ютері малися звичайні звіти, перевірки. Але в документі з маркуванням контейнера «Будівельні матеріали» зазначалася вага на п’ять тонн менша, аніж зазначено у звіті. А ще була змінена точка доставляння. 

Не давши собі й секунди подумати й залізти кудись глибше, я вимкнула комп’ютер та сіла на своє місце. Загалом, це лише були зайві докази того, що сказав мені Кіан. Усі ці контейнери справді могли містити зброю, але, схоже, вони по другому колу переробляли й без того фальшиві документи й змінювали місце призначення. Вантаж з «Будівельними матеріалами» мав відпочатку йти в Єгипет, а потім переправлено на Лівію. Але це треба уточняти в Кіана, як потрапляють їхні вантажі в порт. Він, до речі, намагався навіть поговорити зі мною якось за ці кілька днів, але мене цікавили тільки сон та порт, тому я легко відмахнулася від нього, сказавши, що «у мене все нормально, відчепися, дай працювати й не заважай». На «не заважай» він демонстративно закотив очі й склав руки на грудях. 

Карлос, як на мене, добряче все знав, адже всі документи, які я йому давала на підпис, він навіть не проглядає. А контейнери з перевищеною чи взагалі неправильною вагою пропускає без перевірки. І нічні зміни — завжди його. 

На четверту зміну я ледь плелася, обіцяючи собі, що більше сюди не повернуся за жодні гроші світу. Але мені треба було востаннє поговорити з Карлосом. А оскільки я збиралася після цього злитися, можна було й погратися далі. Та мені хотілося вже добряче поспати, як і треба людині, уночі.  

Карлос усміхається, коли бачить мене, і я теж привітно й (аж важко те визнавати!) грайливо наблизилася та стала поруч. 

— Працюєш? 

— Так, сьогодні роботи не так і багато. 

— Допоможеш? 

Я підсунула йому бозна-який документ і відвела погляд. Карлос зняв окуляри й, не глянувши на папери, підписав їх без вагань. 

— Звертайся. 

Я підбадьорливо всміхнулася.

— Авжеж. 

Відійшовши від Карлоса, я сховалася з першим-ліпшим контейнером і важко видихнула. Ніби дізналася багато, але про це свідчило — невідомо. Та й на того, хто це організував, аж ніяк не вказувало. Контейнери зі зброєю мали якось помічатися, щоб працівники мали змогу правильно змінити адресу доставки. Але як? 

Нервово роззирнувшись, я підтюпцем побігла ближче до величезного крана, під яким усе ще стояв контейнер з «Будівельними матеріалами». Повз пройшло двоє чоловіків, гаряче обговорюючи те, як вони відсипатимуться вдень. У мене від думки про сон аж у голові закрутилося. Коли вони пішли собі далі, я стала прицільно вивчати контейнер, але нічого незвичного не помітила, окрім одного — короткого мазка червоної фарби. Легкого, здавалося, цілком випадкового. 

Я озирнулася й глянула на контейнер, який в останню мить мав вирушити до Мексики — «Машинні деталі». На ньому з того ж боку такий самий мазок червоної фарби. 

— Вів’єн? — я здригнулася й повернулася обличчям до Дженни, яка здивовано гляділа на мене. — Що ти тут робиш? Ці контейнери перевірені. 

— Та, я вже згадала. Мені Карлос підписував документи, от я не туди зайшла, загалом… 

Дженна кивнула, ніби справді повірила, але це не так. Вона радше розуміла те, чому й навіщо я на ходу вигадувала брехню. Затим вона підборіддям хитнула на мою руку. 

— Оскільки вкрасти ти його не могла, значить, сподіваюся, Кіан добре до тебе ставиться.  

Я прокліпалася й перевела погляд на свою руку, наче не знала, що носила й що мала на увазі Дженна. Хоча в цьому не було необхідності: вона помітила перстень, а тому тягнути комедію не було особливого сенсу. 

Кіан добре до мене ставиться? 

— Він урятував моє життя, — стенула я плечима. 

— Він досить хороший, на відміну від свого батька, — згодилася Дженна, помовчала, а затим додала: — Передай йому, що я не хотіла його підставляти, добре? — вона ступила на кілька кроків ближче й пошепки відказала, поки я розглядала її шрам біля кутика губи: — Передаси? Він змусив мене, знаєш, йому важко опиратися, він іноді може бути таким чарівливим, — Дженна зітхнула й відступила на крок. Чарівливим? Це вона про кого? — І я справді вірила, що так можна повернути частково те, що належало мені, але проти самого Кіана я ніколи нічого не мала, справді. Віриш? Він тоді ще не мав до цього жодного стосунку, тому сумно бачити, що за провали свого батька відповідальність та збитки несе він сам.   

Я повільно кивнула, і Дженна видихнула, криво всміхнулася, крутнулася на підборах та зникла за контейнерами. Думки в голові зв’язалися у тугий вузол нерозуміння, і я тихо опустилася на землю, спершись спиною на злощасний контейнер. І що я можу вивести з цієї спонтанної та плутаної сповіді Дженни? Що хтось, певне, дуже милий та чарівливий з вигляду чоловік, змусив або запропонував працівникам стати на його бік та красти зброю. І якщо містера Еллінгтона-старшого ненавиділи, то проти Кіана, певне що, нічого не мали. Чим же він їх підкупив? Красивим личком? І перстень. Було так по-дурному сподіватися, що ніхто не помітить. Я вже й думати забула про той нього, а Дженна побачила. Я всі свої навички за два роки розгубила, жаль. Певно, тому й роботу таку дала, і взагалі взяла до себе. Мабуть, вона із самого початку сподівалася, що я все сама швиденько дізнаюся.