Ох, ти мене не пристрелив [2]

Ту ніч без здригання не згадати, бо до третьої години я вже мляво щось сприймала й узагалі ледь клацала мишкою. А мій доісторичний, здавалося, комп’ютер ще й час від часу зависав. Певно, спеціальна каторга для новачків — зумієш працювати з такою викопною рештою австралопітеків — зможеш усе. Про будь-яке намагання вивідати інформацію навіть не йшлося. Дженна змушувала бігати портом, перевіряти разом з нею деякі вантажі, і в якийсь момент я відчула себе дівчинкою на побігеньках. Час від часу боковим зором я помічала, як деякі контейнери минають контрольні пункти без перевірки, але зосередитися та обробити цю інформацію я не могла. Власне, це те, про що мені казав уже сам Кіан. 

Щиро сподівалася, що від кількості моїх проклять на його душу він геть кепсько спав, крутився з боку на бік і думав, як тут мені живеться-поживається. 

Після скаженої зміни я завалилася додому, поставила будильник на шосту вечора й завалилася спати. І лише в ту мить дозволила собі справді розслабитися й забутися. 

Добряче відіспавшись, я вимилася, перевдяглася й погнала міняти маклорен на свого Міллі. Вечір поволі спадав на Новий Атлантис, і я почувалася незвично, повернувшись до свого законного способу буття, де не було нічного страждання в порту. Але на заїзд я майже спізнилася. 

Кенджі, Ільяс та Тата зібралися купкою, і я, вискочивши з машини під гучну музику, що, здавалося, лунала звідусіль, з яскравою усмішкою погналася до них, боковим зором помічаючи, як червоний захід сонця розлився над океаном. 

— Fight so dirty but your love's so sweet, talk so pretty but your heart got teeth, — підспівувала пошепки я разом з купою інших людей, а потім втонула в обіймах Кенджі. 

— Гей, Вогнику, ти чого така щаслива? — розсміявся той, колошкаючи моє ще мокре волосся. 

— Просто так. 

— Може, вона п’яна, Кенджі? — сказала Тата збоку, притримуючи пальцями скляну пляшку з колою. 

— Ні, якби вона була п’яна, то прийшла б у сукні. 

Кенджі над моєю головою присвиснув від фрази Ільяса. 

— Вогнику, наступного разу пропуск тобі на заїзд тільки в сукні. Чорній. Коротенькій. 

— А тобі пропуск, схоже, буде із синцем під оком у виконанні Кіана, який дивиться прямо сюди, — докинула Тата зі смішком. — Чого це він? 

 — Виборює право на першість у тому, аби прикінчити мене, — буркнула я, але таки вилізла з обіймів Кенджі. На фоні змінилася пісня. — Я в переносному сенсі. На дорозі. Себто перемогти мене. 

Коли всі дванадцять машин рушили, я — поставлена в першому, як і завжди, ряді — вирішила не гнати коней і нормально вклинюватися в усі повороти так, щоб не злетіти. Кільцевий заїзд завше довгий, але важчий через звивисту трасу, тому поспішати тут нема чого. До наступного раунду могли пройти восьмеро, тому моєю задачею для початку було просто втриматися. Хоча я однаково цілилася на перше місце, бо за два роки моя першість стала для мене певною в’язницею найкращості, коли ти не можеш стати гірше. 

Проте коли мене всі почали обганяти, я зрозуміла, що діло пахне смаженим і піддавала все більше й більше швидкості, легко маневруючи між машинами й вклинюючись у важкі повороти ледь не з розгону та зі скаженим дрифтом. Це небезпечно, я знала, але іноді гра варта ризику. Продивившись шлях напередодні, я знала приблизну відстань та час долання відтинку між різкими поворотами на Гайдеггер-стріт. Освітлена ліхтарями дорога, що летіла піді мною, здавалася чужою, попереду блимкотіли фари машин, стриміли до швидкотемніючого неба яскраві багатоповерхівки, а в сутінні вирізнялися обриси пальм по обочинах. 

Гальмуючи різко й передчасно, я скорочувала час і тоді витискала газ. Хай Лукас мене хоч приб’є за шини, але програвати було аж ніяк не в моєму стилі. 

Обігнала п’ятого. Тепер п’ята я. 

Мені здалося, що я вся перетворилася на один пульсуючий нерв. Коли я побачила, що той, кого я обігнала, швидко наближається майже впритул, я зрозуміла, що він хотів: підбити мене. Я витисла газ так, як тільки могла. Ринувшись уперед, я відірвалася, обігнала четвертого, Ільяса, та третього, Ірвана, проте ледь не злетіла з дороги. Серце пробивало грудну клітину. Вглядівшись, я побачила десь удалечині Кіана та Кенджі. 

Faites-le, Vivienne. 

Далі був тунель — пряма дорога, ідеальна, щоб набрати максимальну швидкість. Як проїжджала цей відтинок шляхи минулі два рази, я спромоглася поступово вириватися вперед, не кидаючись напереріз. Я крутнула кермо на центр дороги й розігналася. Аби ж не розбитися по дурній голові. Відстань між мною, Кенджі та Кіаном, який ішов першим, швидко скорочувалася. Я прикусила язика: їх перегнати буде не так і легко, бо вони знали ту ж науку, що і я. Але так веселіше.  

Мабуть, побачивши мене на хвості, Кіан додав швидкості. Я примружила очі й криво посміхнулася. Не втечеш. 

Що більший був показник швидкості, то більше страху з’являлося, що я просто-напросто не впораюся з керуванням, хоча такого ніколи не траплялося. Я божевільна, звісно, але досить обережна. Проте шалений виплеск адреналіну в моїй крові змів усі попередження перед очима. Я обігнала Кенджі та йшла на рівні з Кіаном.  

П’ятсот останніх метрів. Здалеку я побачила обриси фінішу й водночас старту. Кільцевий заїзд майже завершився. Кіан додав швидкості й майже стрибнув за фінішну пряму, а я, нервово стискаючи кермо й кусаючи губу до крові, влетіла за ним. Зупинившись на віддалі, я відклеїла руки від керма й видихнула так глибоко, що аж груди заболіли. Заплющила очі. Зненацька навалилася така втома, що я ледь справді не заснула. 

Через кілька хвилин двері біля мене відчинилися настіж, я ліниво розплющила очі. Обличчя Кіана слабо освічувалося нічними вогнями. 

Він прийшов першим. А я — другою. Жахливо. 

— Знаєш, не виходити з машини — поганий знак. У голову закрадаються різні припущення, одне краще за інше. 

— Зачини двері й відстань від мене, я втомилася. 

— Вилазь з нірки, мишо, ти прийшла другою.