Ох, ти мене не пристрелив [1]

Я виїхала з гаража так пізно, що навіть Лукас втомився мене виганяти. Я ввімкнула музику, хоча частенько навіть не вслухалася, а вимикала лише тоді, коли справді набридало, і поїхала зробити кілька кружечків навколо передмістя. Там майже всі вже спали, тихі вулички без жодного руху, жодної машини. 

А затим я повернулася до Нового Атлантиса й викрутила кермо в бік порту. 

Порт Нового Атлантиса насправді був величезним, настільки широким, що кінця й краю йому не видно. Я прокаталася на маклорен по набережній, стараючись не натрапити на поліцію, яка часто ширяла тут після одинадцятої, а потім припаркувалася за сухим доком. Важко видихнувши, попрямувала просто вперед, гадки не маючи, з чого варто почати. Дурнуватий Кіан, утягнув мене у свої ігри, хай йому добре живеться. Але я не збрехала, коли сказала, що насправді розгубила всю свою вправність як журналістка, адже приперлася в порт без жодного плану, як людина, що прийшла в дорогезний магазин без грошей — просто подивитися. 

Я ховалася за контейнерами, намагаючись нічого не зачепити й не впасти. Ступала я, певно, як справжнісінький динозавр, бо навіть не відразу почула, як до мене озиваються:

— Хто там? — з-за чергового контейнера долинув голос, і я обережно визирнула. Робітники, які скупчилися біля будки й покурювали, мали досить стомлений та байдужий вигляд. Вони здивовано витріщилися на мене, і я коротко посміхнулася. 

І не придумала ж нічого. 

— Я… тойво… мені сказали, що я можу заступити… е-е-е… на нічну зміну, а більше нічого не пояснили, то я й шукаю, куди мені… 

— Яку, — здалося, чоловік у смішному чорному капелюсі (уночі-то), наче в шапці, проковтнув лайку, — нічну зміну? Куди? 

— У логістичний відділ, — брякнула я, але навіть не кліпнула. Сказала то сказала, хай думають, що правда. 

Найвищий з трьох повів густою бровою. 

— До Дженни? Ну ходімо, проведу. 

Я вдячно всміхнулася й почалапала за ним. От халепа. 

Ми наближалися до основної робочої зони порту. Трошки далі проглядалися великі ангари та навіси, де зберігалися вантажі, навколо купчилися сотні кольорових контейнерів один на одному, готові до відправки, чувся шум дизельних двигунів, дзижчання машин, де-не-де маячили робітники. Ще далі, ближче до океану, працювали гігантські контейнерні крани. 

Чоловік підвів мене до скромного офісного блоку поруч з вантажними терміналами. Невеличкі вікна, малі двері — приміщення схоже на халабудку. Усередині світилося, і я витерла руки об тканину джинсів. Хвилювання стискало груди, але я покірно зайшла за робітником. Різка зміна напівтемряви та яскравого освітлення на мить осліпила мене. Я прокліпалася, виокремила столи з комп’ютерами, стоси паперів, контейнерні номери й маршрути. Стіни заставлені мапами портової зони, діаграмами контейнерних потоків та даними про вантажі. За столами сиділи співробітники — клерки, диспетчери, митники. 

Ненавиджу тебе, Кіане Еллінгтоне. Навіть якщо ти й не просив мене пхатися сюди. Але це вже цікаво.   

— Дженно? Тут до тебе. 

На нас озирнулася висока худорлява жіночка з темнявим волоссям, зачесаним набік. Вона кивнула чоловікові й спинила погляд на мені. Я почула, як позаду знову стукнули двері — працівник пішов. 

— Слухаю. 

— Е-е-е, я шукаю роботу, мені сказали, що можу звернутися… у мене немає значного досвіду, але я працювала журналісткою, тому обробляти інформацію вмію. Швидко вчуся. І високої зарплатні не прошу, — я коротко всміхнулася, — розумію, що роботи великої мені не дадуть, тому й не цілюся на щось більше… 

Зашарівшись на мить, я підняла руку, щоб поправити волосся так само, як і в Дженни. Але та, попри мої очікування, лише стенула плечима. 

— Без проблем. Підеш на випробувальний термін. Думаю, з паперами розберешся швидко. Заповнюватимеш супровідні папери, товарно-транспортні накладні, сертифікати на перевезення. Звірятимеш фактичні дані з тими, що вказані в документах.

Вона відійшла до ще одного столу біля самих дверей і постукала по поверхні. 

— Зможеш заступити зараз? Просто спробуй з кількома контейнерами, це не так і важко. 

На мить усі відчуття в мені змішалися. Оце й усе? Ще й у саму гущу подій закинула. 

— Так, без проблем. Буду тільки рада. 

— Прекрасно, — вона всадила мене за стіл і спитала ім’я. А коли я відповіла, вилетіла за двері. У мені поселилося дещо двояке відчуття, ніби мене хотіли обманути у відповідь, я це знала й розуміла, проте не могла нічого вдіяти, бо ж сама брехала. 

— Тут жахлива плинність кадрів, — прошепотів мій сусід по столу й мляво стенув плечима, позіхаючи. Його комп’ютер був вимкнений, а за формою я розуміла, що він — офіцер митниці. — Тому гребуть усіх без розбору. 

— А чого ж ніхто не затримується? 

— Платять мізер, що відпрацював — те й твоє. Кожен сам за себе. Можеш піти просто зараз. Але ж ти сказала, що тобі великі гроші не цікаві. Це сумно. 

Я фиркнула й повернулася до свого комп’ютера. Піти просто зараз?

Ага, уже лижі нагострила. 

— Мабуть, таки залишуся, у вас тут дуже цікаво.