Вів'єн учергове знайшла собі біду [4]

— Ти певна, що всі ті люди справді не хочуть тебе вбити? Отой Кіан, наприклад, він усе ще підозрілий, за два роки менш підозрілим не став, — Лукас стояв наді мною та жував сьомий бутерброд. 

Сьогодні було спекотно, як у пеклі. Волосся липло до лоба та шиї, майка — до спини. Кондиціонер не справлявся із завданням, як мав би. 

— Не певна, але мене це не турбує. Кіан, мабуть, таки справді іноді хоче мене вбити, — я встала, почухала шию гайковим ключем та пнула ногою колесо. — Але якщо досі цього не зробив, то підказувати йому не стану. 

— Ти невиправна. 

— То не намагайся мене виправити, — я піднялася навшпиньки й чмокнула Лукаса в щоку.

— Бережи енергію, а то на тебе не напасешся бутербродів.

— У мене стрес! 

— Й ожиріння за кілька місяців. Ти в машину не влізеш, а як влізеш, то не вилізеш. 

Я дістала з холодильника біля столу банку коли й відкрила її. Скло з потічками води приємно холодило пальці й долоню. 

— До речі, Кіан казав, що вперше побачив мене саме у твоєму гаражі. Запевняє, що ремонтував у тебе авто. Пам’ятаєш чорну тойоту супру п’ятого покоління? 

Лукас невизначено стенув плечима. 

— Може, і був, але щоб пам’ятати, то ні, Вів. Хоча тебе, дівчину, яка не вилазить з-під капота машини, легко запам’ятати. 

Я ковтнула трошки коли й витерла рота тильним боком долоні. Глянула на маклорен, що стояв тепер у гаражі поряд з ніссаном Лукасового друга, у якого на шоудауні щось сталося з турбіною й він сьогодні притягнувся та просився глянути швиденько. Завбачивши мене, аж очі вилупив. Мені стало незручно й у триста разів спекотніше. Тому якнайшвидше спекалася його й лишила з Лукасом, побігши нагору. 

— Як легко вас усіх здивувати. 

— Атож, — Лукас доїв бутерброд і став колупатися в ніссані, тому його голос почав звучати дещо приглушено. — А після того як ти стала зіркою місцевого розливу, то до мене мала б стояти черга на ремонт, але ти своїм кислим обличчям усіх відвідувачів лякаєш. 

— То ти визначся, чи я їх тобі приваблюю, чи відганяю. 

Лукас у відповідь лише щось крякнув, і розмова несподівано згасла. Я почепила ліхтарика собі на лоба, наче шахтар, і, сунувши собі кілька гайкових та шестигранних ключів в кишені разом з викрутками, полізла під маклорен перевіряти з’єднання та кріплення. А потім знову вилізла, згадавши, що забула динамометричний ключ. У думках я всяк прокручувала, як можна почати з Лукасом розмову про порт, але так, щоб він не здогадався, що я маю певні дані щодо того, що там відбувається. Звісно, Лукас міг нічого й не знати, але жив достатньо близько, щоб щось помітити. А якщо зрозуміє, що я вплуталася в цю справу, сварок і нових погроз, але з незмінним сюжетом («тебе там приб’ють — і оком не змигнеш») не оминути. 

Я оглянула гайки й болти, що кріплять амортизатори, важелі та стійки, перевірила моторні подушки, кріплення радіатора, фільтрів, паливних магістралей — усе це було такою знайомою й механічною роботою, що мене лише напружувало те, що я не можу взяти й просто почати розмову. Раніше мені це вдавалося краще, коли я працювала журналісткою. 

Ну, хоча б кріплення гальмівних дисків на місці. 

— Мені запропонували роботу в порту, — зненацька сама для себе почала я й невпевнено замовкла, вагаючись, чи варто взагалі продовжувати. Лукас теж певний час мовчав. Не почув чи не знав, що сказати? 

— Ну, amiga, хоч скажи, що за робота. 

От же ж. 

— Та я так і не зрозуміла, якщо чесно. Щось з контейнерами пов’язано, але що з тими контейнерами робити? Хіба перевіряти вміст, але… не знаю, чи справді перевіряють вміст контейнерів у порту? Думала, що їх просто відправляють, та й усе на тому. 

Лукас кілька секунд помовчав, що я навіть прислухалася до гудіння кондиціонера.  

— Ти заробляєш мільйони на своїх гонках, Віві, тобі точно це треба? 

Еге ж, мільйони, на які я маю жити рік і ще Міллі тримати в шикарному стані. 

— Та ні, певно. Просто схотіла поділитися, — я вилізла з-під машини й гучно видихнула. Від спеки аж у голові крутилося. — Я ніколи не була в порту, от мені й стало цікаво, як там працювати. 

— Ти ніколи не була в порту? 

— Ні, не було причин туди ходити. 

— Там не так і цікаво: контейнери, крани, доки, кораблі, запах риби… Думаю, ти нічого не втратила. 

— Може, колись іще потраплю туди. 

Лукас зненацька розсміявся. 

— Тільки в контейнери не лізь заглядати, а то ще виженуть. Бо ти ж можеш. 

Я гмикнула й стала закручувати гайки на колесах динамометричним ключем. Лукас мав рацію: я могла. Але не тільки це, а ще й більше. 

Увесь день я провозилася в гаражі й лише під вечір перевдяглася, вимила руки й сіла в маклорен, щоб зробити тест-драйв. Треба прокататися на великій швидкості, щоб зрозуміти, чи все добре, чи нема зайвих шумів та вібрацій. А ще було б бажано заїхати в порт не на своїй, а на чужій машині. Я зав’язала високий хвіст, дістала з кишені джинсівки помаду й пощипала себе за щоки, як то робила Тата. Ну, якщо й упізнають, то не відразу. Лізти в контейнери я не збиралася, звісно, але поспілкуватися з працівниками було б непогано. А для цього треба було щось придумати. І бажано таке, щоб вони не були пересторожливими, а відчули, що мені можна довіряти. Але сказати, що я від Лукаса чи щось схоже, я не могла, бо до чого тоді всі мої старання?