Вів'єн учергове знайшла собі біду [2]

Він повів мене коридором далі до темних дверей, які відчинив спочатку карткою-пропуском, а потім власним ключем. За дверима — кабінет. Я старалася не виказувати сильного інтересу й не роззиратися навіть тоді, коли ми з Кіаном лишилися вдвох. Навіть у його кабінеті. Забагато честі. Лише краєм ока помітила купу карт з позначками, книжки, переді мною стояв довгий прозорий стіл та з десяток білих стільчиків. Біля вікон — диван. Вікна — те, що вражало найбільше. Інші хмарочоси стояли справа та зліва, кидаючи сонячні зайчики, а спереду простягався океан, мінячись блакитним та синім, по ньому, наче паперові, пливли кораблі. 

— Не стовбич, сідай. 

Я посунула найближчий стільчик і впала на нього. Кіан закотив очі, узяв якісь папери й підсів до мене. Від нього знову війнуло тим незрозумілим парфумом, і я глибоко вдихнула.  

— Невже боїшся, мишо? 

Я відкинулася на спинці й склала руки. 

— Кіане, — проказала я, повільно вимовляючи звуки його імені. І лиш на секунду помітила, як він здригнувся від того. Його очі зметнулися від паперів до мене. — Мене ж мали прикінчити два роки тому, так? 

— Так. 

— Маю дякувати тобі? 

Він невизначено перетяв плечима, наче то було справою несуттєвою. 

— Я просто сказав батькові, що вбивати журналістку, яка весь час копала під нас, дуже ризиково, навіть якщо нам ніхто нічого не зможе пред’явити. А до того ж довелося постаратися, щоб запевнити його, що ти можеш стати корисною потім. Адже ти дуже талановита журналістка, Віві. Не перша, хто рив землю під нас, але змусила батька застосувати певні методи. Зачасту він лишає це діло часові, коли, нічого не знайшовши, нещасний журналіст кидає це діло. 

— Ти вступився за незнайому дівчину? 

— Так не змахую на джентльмена? — розсміявся він і провів пальцями по волоссю. — Чому незнайому? Бачив тебе в Лукаса, коли ремонтував машину. 

— Я чомусь думала, що в тебе є власний прекрасний механік із золотими руками, який тримає твою тойоту в тонусі. 

— Є, — згодився Кіан, — але Лукас впорався краще. 

Я глипнула на нього скоса, але більше питатися не стала, лише зоставила собі пунктик у голові помучити Лукаса. 

Вступився за мене, еге ж? Учергове. Чи то було найперше? Я відразу згадала, як одного разу на черговій вечірці в Ільяса — після того, мабуть, ми всі дружно орендували ангар і стали розносити його — зчинилися стрілянина. Ну як, майже. Дрейк-Коді — як зараз пам’ятаю його ім’я — звідкись витягнув пістолет і вирішив, що п’яне похитування й затуманена свідомість — чудовий стан для того, щоб поквитатися зі мною — вискочкою, яка посміла відібрати його титул. А мені вистачило мізків нагадати йому, що зайняв він аж сьоме місце в загальному рейтингу за чотири заїзди. 

Я зі склянкою в руці підпирала стінку, стараючись напустити на себе якомога спокійніший вираз, коли пальці пітніли, ноги підгиналися, а серце калатало, як скажене. Між нами з Дрейк-Коді всі розступилися, утворивши коридор, наче води Червоного моря перед народом Ізраїля. Звідкись вибився Кенджі, схопив стрільця за плече, але той і не ворухнувся, криво-косо наставивши на мене пістолет. 

— Гей, чоловіче, заспокойся, це просто гра.   

— Вона нечесна! Я щороку беру участь і щороку програю. І програти цій… — він аж зуби зціпив. — Цій вискочці — неприпустимо. 

І на слові «неприпустимо» його мозок, а відповідно і язик видали помилку. 

Зненацька переді мною виросла, наче чорна тінь, широкоплеча постать Кіана, затулила собою від Дрейк-Коді, який розпинався про щось з піною в роті. 

Я примружила очі. 

— Відійди. Краєвид затуляєш. 

Кіан повернув голову й глянув на мене через плече. 

— Сьогодні передбачені опади у вигляді куль. 

— Думаєш, у тебе він не стрілятиме? 

— Поки в нього на прицілі була ти. 

Я відліпилася від стінки й майже влипла носом у його плече — так близько він стояв. Глянула знизу вгору й схилила голову набік. 

— Вирішив погратися в прекрасного принца, визволителя дам у біді? 

На його обличчі зненацька розцвіла задоволена усмішка. 

— Ну, якщо ти так мене називаєш… видається мені, з тобою це скоро стане моєю основною роботою. 

Дрейк-Коді щось кричав до Кіана, мабуть, щоб відійшов, але той абсолютно не зважав на нього. До Кенджі доєднався Ільяс, і вони двоє зуміли відібрати пістолет, разок усе ж вистріливши в стелю. Так ми дізналися, що Дрейк-Коді не жартував, а зброя була таки заряджена. 

Кіан штурхнув мене в плече, вирвавши зі спогадів. 

— Перш ніж я почну, пообіцяй дві речі, — він серйозно просвердлив мене своїми чорнющими очима, і прядка волосся впала йому на лоба. — По-перше, усе те, про що ти зараз дізнаєшся, лишиться в межах цього кабінету. А по-друге, ти справді допоможеш.

Клішовано.  

Я витримала Кіанів погляд і відвела очі до вікна. Направду мені не дуже хотілося йому допомагати, до того ж знову наражати себе на небезпеку й повертатися туди, звідки ледь жива втекла. Але він посутньо врятував мені життя (якщо те, що він сказав, — правда, а не брудна маніпуляція). І якщо я зараз не погоджуся, навряд зможе зробити це вдруге. 

Та й кому я брешу? Мені було до божевілля цікаво, що коїлося всередині його маленького кримінального світу, звідки мене витурили так скоро. 

— Обіцяю.

Він смикнув кутиком губи, поставив лікоть на стіл і підборіддям сперся на долоню. Я здивовано витріщилася на нього, як і він витріщався на мене зі смішком в очах. 

— Що? Може, мені ще молитву прочитати? Поклястися на чомусь? 

— Ні, я знаю, що ти нікому нічого не розкажеш. Але чи станеш допомагати… 

— Я ж маю тобі дякувати, — скривилася, наче куснула лимону. — То що тут у тебе?