Вів'єн учергове знайшла собі біду [1]

Я неспокійно згадувала, як уперше потрапила в головний офіс «EllingTower Group». У мене мався великий багаж знань за спиною, тому, начитавшись книжок, я могла науявляти собі будь-чого: підвали, забиті зрадниками, що чекали своєї смерті, пістолети, наставлені до спини, погрози, шантаж, куля в лоб. 

Але це був звичайний офіс-хмарочос з десятком машин поряд, купа людей, які старанно не зважали на тебе й навіть оминали поглядами. А може, це через те, що в мене був дуже сумлінний і лячний супровід. Мене привели туди прямісінько з вулиці, коли я шваркала додому після звільнення. Двоє чоловіків чемно попросили піти з ними. Мабуть, якби я відмовилася, чемність була б швидко забута. 

Тоді я вперше зустрілася з Кіаном. Він сидів у кабінеті свого батька — худорлявого чоловіка з осунутим обличчям та безбарвними, майже нежиттєвими очима — і час від часу поглядав на мене — перелякану, розтріпану й розхристану. Час від часу щось казав йому, зводив брови й похмуро стискав щелепу. 

Я була майже певна, що мене збираються прибити, пустити на м’яско для вірних псів, але в тих нежиттєвих очах неможливо було щось направду прочитати. 

— Сідай, — указав мені на стілець пан Арчибальд, і я слухняно сіла, ніби мені хто ниточки обрубав. — Де її речі? 

Мій супровід віддав сумочку, де лежала флешка з документами. Усе, що малося в редакції журналу, конфіскували ще раніше. Чоловік вийняв флешку й передав її Арчибальду. Той кинув її до шухлядки. 

— Не трусися, — сухо відказав він, — якби збирався тебе вбити, то сюди б ти не потрапила, — чоловік кинув короткий погляд на Кіана. — Мій син чомусь упевнений, що приводити сюди всіх майбутніх покійників — даремна справа. 

Але розслабитися мені не вдавалося. І тоді я схрестилася очима з Кіаном — його погляд був важким і, на відміну від очей його батька, у них проглядалася така суміш різних відчуттів, що важко було зрозуміти, яка із них справжня. 

Я геть не знала, чому, як і навіщо мене зоставили топтати землю цього світу, але сперечатися й тим паче називати їх недолугими кримінальними авторитетами я не стала. Для певності мені обрубали всі ниточки: роботу, навчання, навіть друзів, які, взнавши про мою халепу, потихеньку відступили вбік.  

Коли я тоді повернулася додому, виявила, що всю квартиру перерили. Проте мама була ціла — і цього було мені достатньо. На ноутбуці я старалася нічого не тримати, боячись злому. Хакнути мій ноут — раз плюнути. Тому, у пориві бунтівних дурощів, я видрукувала все, що пам’ятала з тих документів, склала й склеїла їх у палітурки з-під старих книжок сера Артура Конан Дойля (хай він мені пробачить). Простіше було справді зникнути з радарів, поїхати в інше місто, але мама вперлася рогами. Мабуть, вона ніколи не розуміла, у яку халепу я тоді встрягла. Навіть після обшуку квартири. 

Усі ці відчуття та спогади рушили повз мене, коли я знову опинилася перед скляними дверима зміїного кубла. Офіс Еллінгтонів розташовувався в самісінькому центрі поряд з купою схожих одна на одну багатоповерхівок та хмарочосів, між якими, наче в грі в Тетрис, протиналися дороги. Я не знала, скільки людей мало працювати в цьому офісі, не знала, чим вони тут направду займалися, тому страх, який отруював кров, видавався мені цілком закономірним. 

Але не піти я теж не могла. 

Охоронці біля входу спочатку на мене дивилися так, наче я збиралася пронести вибухівку, але, глянувши на перстень, таки пропустили, прискіпливо оглянувши з ніг до голови, ніби перед ними стояв навчальний скелет у класі біології. Чудесно. 

Усередині було так прохолодно, що вперше за весь час змогла нормально вдихнути й видихнути. Довгий та широкий хол, здавалося, весь зі скла та мармуру, червоні дивани, вазони. Може, я помилилася, а це фешенебельний готель? Але ж ніт, збоку була табличка з назвою компанії. Таки на місці. 

Гадки не маючи, куди йти, я заозиралася. Спитала в дівчини за стійкою, куди мені прямувати, вона вказала на ліфт. Але перед тим так витріщила очі, наче таки побачила ту вибухівку, яку вишукували охоронці. Поверх, на який вона мене відправила, був просто великою залою з мармуровою холодною підлогою та картинами на стінах. Не знаючи, що робити далі, я стала по черзі оглядати їх, смикаючи себе за поділ легкої сорочки й накручуючи нитки на пальці. Затим у хід пішло волосся. Я хвилювалася, але вперто стояла на місці, хоча мозок час від часу намагався переконати мене, що варто тікати з барлоги ведмедя, а не повертатися до нього. 

Перші три картини мене не вразили. Я не була поціновувачкою модерних та постмодерних течій мистецтва, тому одразу ж підійшла до четвертої картини — «Сирени» Джона Лонгстаффа. І ній було щось магнетичне — чи то кольори, чи то вирази облич, чи то все заразом. Я бездумно простягнула руку, щоб торкнутися, ніби хотіла впевнитися, що картина не затягне мене у свої виміри, але її тут же перехопили за зап’ястя. Я смикнулася й злякано відступила. 

Кіан моє зап’ястя не відпустив. 

— Не торкайся. 

Я закотила очі. 

— Я мию руки! І взагалі, я рамки хотіла торкнутися. 

Він нарешті перестав стискати мою шкіру, і тоді я змогла нормального його розглядіти. Кіан знову був у чорному костюмі та білій сорочці, причесаний, аристократичний та зібраний. Де й поділася бунтарська атмосфера, що віяла від нього? Чорні очі здавалися вуглинками, крізь які от-от проклюнеться вогник, кутик рота от-от смикнеться в усмішці. 

На його зап’ясті я вгледіла годинник. Рівно десята, треба ж. 

— Радий, що ти миєш руки, але картина змащена тонким шаром отрути. Краще таки не торкатися. 

Я відсахнулася від «Сирен» і глипнула на хлопця. 

— Брешеш. 

— Перевіряти не раджу. Ходімо.