Ну й чого ти приперся? [3]

Я проклинала себе, але тьопала за ангар, постійно озираючись. Цікавість перемогла, бажання знайти собі пригоди, мабуть, торжествувало. Але те, що я так легко велася на провокації Кіана, мене не хвилювало — я була зла на саму себе. Варто зізнатися, що я просто дурепа. 

Його тінь ніби виткалася з темряви, і я ледь не відсахнулася. 

— Що за фокуси? 

— Жодних. Як справи? 

— Твоїми молитвами. 

Кіан розсміявся й заплющив очі. Світло з ангару й від фар десятка машин, що постійно рухалися туди-сюди, темрява ночі то згущувалася, то знову скидалася на сутінкове терпке молоко. 

— То чого тобі треба від мене? 

— Ходімо. 

Він схопив мене під руку й потяг уперед, але не сильно, наче давав зрозуміти: я тут з власної волі й можу, якщо захочу, піти. Попереду вималювалися обриси чорної тойоти Кіана. Належить до п’ятого покоління A90, колісна база 4382 мм компактніша (коротка база краще входить у повороти, краще маневрує, краще виходить із заносу), коротші, ніж зазвичай, передній та задній звіз, низький центр тяжкості й ідеальний розподіл ваги. Оснащена двигуном на 382 кінські сили, одинарний турбокомпресор, восьмиступінчаста автоматична коробка передач (хоча механіка була додана в останніх варіантах). Розганяється до сотні за 4.3 секунди, задньопривідна. Звіс має оригінальний дизайн. Двомісна Supra з вбудованим заднім спойлером для кращої аеродинаміки. 

Кіан відпустив мене перед самою лиш машиною й кинув, щоб я сідала. У салоні пахло шкірою — як очікувано! — і парфумами Кіана (і цей парфум я досі не могла розгадати, що я в ньому вчувала: хвою? Вишню? Шоколад?). Я всілася й склала руки на колінах, як зразкова учениця. І просто стала чекати. Та коли він завів машину, я таки помітно смикнулася. 

Кіан скривив губи в посмішці, але не задоволеній, а радше болісно-кривуватій. 

— Страшно, мишко? 

— Якщо збираєшся вбити, то скажи зараз, якраз, може, покаюся по дорозі. 

— Дуже смішно. 

— А мені як. 

Я й справді мала причини остерігатися Кіана. Та й узагалі просто остерігатися. Перші кілька місяців після того, що сталося, я не могла спати й ходила маленьким клубком іскристих нервів, озираючись, чи не прийдуть ще й по мою душу. Звісно, документи вони знищили, але всі ті дані ховалися ще й у моїй голові, звідки їх дістати не так і просто. Зате як легко прострелити. 

Спочатку я справді намагалася триматися від нього подалі: у мені надто довго жила справжня образа й дещо ненависть, а фраза «Я ненавиджу тебе, Кіане Еллінгтоне» все ще була справжнім вираженням почуттів, а не лайливим зворотом. Згодом до мене дійшла певна раціональність, яку я частково пояснювала тим, що Кіан щораз видавався мені звичайною людиною, яка мала друзів, захоплення, хобі, плюси й мінуси. Дисонанс, який виникав, коли я пригадувала, що він частково винен в усіх моїх бідах, плавив душу. Звісно, маму я б однаково не врятувала, навіть якби працювала на восьми роботах, тому все це зводилося до того, що Кіан лише був винен у втраті кар’єри. І коли я бралася за цей проєкт — тобто рити землю під «EllingTowerGroup», — то цілком усвідомлювала ризики. Платити доводилося за власні помилки, промахи, адже якби я була розумнішою, то навіть не попалася б. 

Загалом, за два роки я пройшла цілковитий шлях від ненависті до прийняття, передивилася все своє ставлення й змирилася. Час від часу згадувала його батька й подумувала, чи не було це найменшою платнею, яку мене тільки могли попросити заплатити. Це їх обох аж ніяк не виправдовувало, але, якби я була на їхньому місці, певно, учинила б ще гірше. 

Мама казала, було в мені щось злостиве. «Мабуть, — вона додавала, — від батька». 

Кіан плавко вирулив на дорогу й рушив просто прямо, минаючи підлісок. Питатися вдесяте, чого від мене хотіли, я не мала жодного бажання. Тому відвернулася до вікна й намагалася розгледіти щось за склом. Зрідка я могла похизуватися тим, що мене ось так возили. Обожнювала їздити, міцно стискати кермо, але навіть у тому, щоб бути пасажиром, малася своя особлива романтика. І Кіан, як не крути, дуже вправний водій. 

— Мені потрібна твоя допомога. 

Я так різко смикнула головою, що ледь собі шийні хребці не строщила. Кіан продовжив:

— Останні місяці — чи то рік? Уже не дуже пам’ятаю — усією роботу керую я, батько передав мені всі повноваження, — похмуро докинув і знову замовк. Я чекала на продовження, навіть не пискнувши, хоча дуже хотілося спитатися: «Мені допомогти тобі їх позбутися?». 

— Пам’ятаєш, де наш офіс? 

— Офіс? Це ви так своє зміїне кубло називаєте? 

Кіан мою шпильку пропустив повз вуха. 

— Значить, пам’ятаєш. Прийдеш узавтра, я тобі все поясню. О десятій. Я ж знаю, що не всі документи по тій справі знищені, ти не могла не залишити чогось хоча б. 

Усередині в мені все перевернулося догори дригом, стало важким та чужим. Мені схотілося кинутися додому хоча б пішки, щоб перевірити, що всі записи на місці, що Кіан просто не міг — ну не міг же! — дізнатися про їхнє існування, а отже, це його домисли. 

А тому доклала зусиль, щоб зберегти спокій хоча б на обличчі. 

— Цікаве ствердження. 

— Я ж справді чекатиму на тебе о десятій, Віві. 

— На кладовищі? Ой, усе-усе, це був останній такий жарт. 

Він однією рукою взявся за кермо й, не зводячи погляду з дороги, зубами стягнув з мізинця тонкий перстень і передав мені. 

— Покажеш на вході — тебе пропустять. 

Я сунула його собі на безіменний. Аж цікаво стало, яка допомога знадобилася Кіану Еллінгтону, що він звернувся до мене? Звісно, у нього був якийсь туз у рукаві, навіть не один, на той випадок, якщо я зроблю крок уліво чи крок управо, але все ж. 

— З чого б це мені тобі допомогати? — скривилась я, крутячи перстень на пальці. 

Кіан насупився, міцно стис щелепи й навіть не глянув на мене.