Ну й чого ти приперся? [2]

Під вечір приїхали за зазначеною Татою адресі у районі Верделейку — найменш густонаселеному районі й найзеленішому в усьому Новому Атлантисі. Поряд було солоне озеро, навколо якого тулилися туристичні будиночки. Проте за звуками страшенної музики було очевидно, що в цьому гігантському ангарі, з усіх боків обставленого машинами різних мастей, проходила вечірка. 

Я припаркувала авто й зітхнула. Виходити не хотілося. Але Тата так хвацько вискочила, що вибору лишитися в мене майже не лишилося. Я натягла куртку й теж вийшла. Пересторожливо спинилася й роззирнулася. Дивне передчуття мене не покидало. Я не могла змусити себе знову поводитися так, як зазвичай: весело, виклично, зухвало. У мене на це не лишилося сил. 

Але я стримала порив помацати волосся, смикнула куртку й пішла досередини. Там я ледь не задихнулася від стійкого запаху алкоголю, поту та надто сильного концентрату всіх відомих видів парфумів. Тата пірнула в натовп так хвацько, що я навіть і не помітила, як вона зникла. Ну й хай. Люди довкола мене штовхалися, билися ліктями, що сховатися від цього жахливого діонісійського екстазу було неможливо. Ангар був погано освітлений, лише кольорові ліхтарі на стінах якось намагалися розігнати темряву, блимаючи й викликаючи нервовий тік. Скоро в мене око почало сіпатися в такт музиці й блимання світла. 

Коли вже можна буде розвернутися й піти додому?

— Гей, затопчете мені Віві! — гиркнув над головою Кенджі й витягнув мене із задушливого натовпу за руку. — Привіт, Вогнику, ти як? Нічого не відчавили тобі? 

— Коли я була на такій вечірці два роки тому, поціновувачів стрітрейсингу було набагато менше, — скривилася я, оглядаючи всіх згори вниз. Кенджі поряд засміявся. 

— Ти не помітила, що й учасників у два рази більше, ніж два роки тому, ні?

Я театрально широко розплющила очі, наче на мене от-от спаде тартарський жах. 

— О ніт, як я могла того не помітити? Я була сліпа, Кенджі, сліпа-а-а. 

Друг закотив очі й заусміхався, ховаючи ту усмішку в склянці з чимось бридко-зеленим. І навіть не став відліпляти мої пальці, коли я засмикала його за рукав. В очах стало двоїтися через постійну зміну кольору освітлення, і вже скоро мені захотілося вийти надвір у чорну глупоту ночі. 

З натовпу виринула Тата й теж потягла мене за руку, наче русалка бідосю-моряка на морські глибини. 

— Я нікуди не хочу, лиши мене тут. Зараз оголосять інформацію щодо наступного заїзду — і ми йдемо, Тато! 

— Ага, уже! — вона фиркнула й знову стала пробиратися кудись. 

Я час від часу мимоволі ловила погляди незнайомих мені людей, але намагалася ні на кому не акцентувати уваги. Кенджі мені приніс сік і лишив на маленькому узвишші збоку, куди він мене витягнув, саму, пробурмотівши щось про те, що йому треба віднайти Ільяса. Я відійшла вбік і сперлася на поруччя. 

Тут я спиною відчула, що хтось наближається важким, але пружним кроком, наче військовий, що відбиває марш. Аж волосся на загривку настовбурчилося. 

— Ти все така ж божевільна, Вів’єн. 

Я повернулася, стискаючи пальцями склянку. У напівмороці, який оминали вогні прожекторів, обличчя Кіана видавалося спокійним, не було й натяку на хижість, і я мала нагадати собі, хто переді мною. Не можна розслаблятися, як би не хотілося. 

— Що ти тут робиш? 

— Ти про місце біля тебе чи про шоудаун? 

— Можеш надати пояснення щодо обох пунктів. 

— Перше — мені так хочеться, — він широко всміхнувся, показуючи ямочки на щоках, і його чорні очі заблискотіли. — Друге — мені так хочеться. Я люблю стрітрейсинг. 

— Останнє речення — пояснення, чому ти береш участь у шоудауні. А чого тобі треба від мене, пане мафіознику? 

— Три мішки золота й поцілунок, а що? 

Я вигнула брову. Він точно замішаний в кримінальних організаціях чи його там за мавпочку тримають? 

Я відвернулася від нього й знову задивилася на натовп, очікуючи, що він піде, але Кіан усе ще стояв позаду. 

— Треба поговорити, мишо. 

— Нам нема про що говорити, дякую, з тобою я вже наговорилася. Так наговорилася, що аж кар’єру всю свою в смітник викинула, — відказала я, глянувши на нього через плече, поставила склянку на поруччя й сперлася ліктем. 

Кіан повернув голову вбік і пожував ізсередини щоку — звичка, яку я помітила ще тоді, коли перестрілася з ним уперше. Кіан Еллінгтон хоч і видавався, на перший погляд, простим чваньком-гонщиком, у зовсім інших обставинах — де мені випало щастя з ним переговорити неодноразово — ставав геть іншим, зібраним, суворим, наче той чорний костюм з білою сорочкою міняв саму його сутність. Відчасти я могла пояснити його любов до вільного стрітрейсерства — іноді чорний костюм міг тиснути. Але геть не знала, чи маю я рацію у своїх припущеннях. 

Загалом, Кіан у моїй уяві цілком відповідав образу дволикого Януса. 

Я згадала, як уперше обігнала його два роки тому на третьому заїзді — спринту на коротку дистанцію. 

«Ненавиджу вискочок», — відказав він мені тоді. 

«Те ж саме». 

Тоді довелося смикнути головою догори, щоб обдарувати його злим, розлюченим і трошки, зовсім трошки гордовитим поглядом. Кіан повів бровою, гмикнув. Лиш його чорні очі були ладні відлякати всіх мишей навколо. 

З Кіаном Еллінгтоном я була знайома не лише точково (себто не один раз в офісі — зміїному кублі, — інший під час шоудауну, а нова зустріч тепер). Ми часто перетиналися, хоч і, здавалося, страшенно не зносили одне одного на дух. Кіан мене підколював, називав мишею й закочував очі на кожну мою фразу. Я не відставала. Ми зустрічалися на вечірках, у колі спільних друзів та спільних ворогів, кидали одне на одного косі погляди й знову розминалися. Я бувала на всіляких заїздах та вечірках не так щоб часто, мабуть, Кіан так само, тому мені повсякчас видавалося, що бачимося ми майже завжди в схожих компаніях. 

І хоч на попередній шоудаун він не з’явився, стрітрейсинг усе ж не покинув.