Дивись, не розмажся [1]

— Якщо я не можу тебе любити, то що ти пропонуєш? 

— Ненавидіти? — сухо мовила Ія, ніби справді боялася запропонувати це. 

— Але щоб ненавидіти когось, треба мати 

стільки ж сил, скільки й на палку любов. Любов і ненависть 

настільки сильні почуття — мабуть, найсильніші, — 

що у своєму апогеї меж між ними просто не існує.

↢ ↣

У нього були чорні очі, ямки на щоках, а ще моє серце між пальцями. 

— Убий мене. 

— Якби ти попросила мене про це місяць тому, я б з радістю згодився, але зараз я лише скажу, що ти божевільна, Ві. 

— Я гонщиця, Кіане, ти не перший, хто каже, що мені знесло дах. 

Ніж вихоплюють у мене прямо з рук, але я не можу сказати, що й сильно тримала його. Коли він блищить у пальцях Кіана, я змушую себе застигнути й завмерти так, ніби мені — хоча це була брехня — насправді не страшно.

— Ти стільки пройшла, стільки пережила, Ві… — шепоче він, і лезо зникає за його спиною, хоча я все ще тримаю в голові його нереальний блиск. — Буде так несправедливо вбити тебе саме зараз, коли все майже скінчилося. Подякуєш пізніше. 

Я підіймаю голову рвучко, щоб зловити його погляд — погляд отруйно-чорних очей. 

— А кажеш, що то в мене не всі вдома. 

Кіан тихо посміюється, і нічна пітьма різко розривається, її густота за моєю спиною розріджується, мережиться місячним сяйвом. 

— Божевільні люди найкращі, Ві. Вони — вічні переможці. І ми переможемо. Навіть якщо благатимеш мене порубати тебе на мільйон шматочків щодень. 

— Я ненавиджу тебе, Кіане Еллінгтоне. 

— Не треба так казати, Вів’єн Фереліт Боннер. А то ж я помру.  

↜ ↝

Гараж Лукаса був єдиним місцем, де однаково можна почути англійську, іспанську та французьку в одній і тій самій розмові. Для мене ж гараж став місцем, де можна було поспати на диванчику посеред білого дня й крутити гайки до півночі, поки Лукас не крикне згори, що світло не безплатне й час чалапати додому. 

Останній пункт я ненавиділа всім серцем, бо ж удома було порожньо, як у склепі багатої людини, яка не мала жодних родичів. Лукас не хотів того розуміти й випихав мене з гаража, приказуючи, що сам прекрасно й без мене розбереться з купою залізяччя. 

— Не називай Міллі залізяччям! — я гримнула кулаком об металеві, пофарбовані в усі кольори веселки двері й почалапала додому пішки. 

— Гей, не злися на нього, — шуміла в телефон Тата, — він хоче, щоб і ти, і Міллі чудово відпочили перед шоудауном. 

— Він хоче, щоб я сказилася. 

— Ти вже сказилася, Вів. Хто б іще назвав свою машину Міллі? Але щоб знову стати зорею ясною на небесах дурнуватого шоудауну, треба дати Лукасові попрацювати над Міллі й виспатися. Опускати руки й депресувати зараз — не варіант. Тобі потрібно знову стати цією зорею, Віві. Саме це зробило тебе тим, ким ти є. 

Безпомічною, самотньою, нездатною… 

— Виспатися, еге ж. Дякую, — я пальцями провела по стягнутому у хвіст волоссю. Що сказала Тата далі, я не чула. 

Мої думки зациклилися на тому, що вона вже встигла сказати: шоудаун зробив мене ту, ким я є зараз. Це, звісно, не було цілковитою правдою, але хороша частка істини в тому малася. 

Шоудаун змінив моє життя назавжди. Та й узагалі той рік видався скаженим. 

Чомусь мені завжди вірилося: перед тим як станеться щось надзвичайно хороше, життя почне руйнуватися. А воно не просто руйнувалося: воно йшло тріщинами й розпадалося на цеглини, як стінка багатоповерхівки під час восьмибального землетрусу. 

Два роки тому мама померла від раку. Два роки тому я працювала на двох роботах, попутно допомагаючи Лукасові крутити гайки за п’ять доларів, щоб оплачувати лікування. Про шоудаун — серію вуличних перегонів-змагань — я дізналася випадково від чергового клієнта гаража, який прикотив з Каліфорнії на своєму білому Ніссані («Купив Ніссан — то мучся сам»). Лукас був проти: його, на відміну від мене, не цікавив виграш.

— У мене нема бажання бачити, як твої мізки розмажуть по трасі біля Набережжя на красивому заході сонця. Хто ж іще буде мені за п’ять доларів міняти колеса в старому шевроле?  

— А вже комусь розмазали мізки по трасі? 

— Ві! 

А затим допоміг знайти машину, і ми лагодили її після кожного заїзду. 

Проте виграш уже не знадобився. Половину з нього я лишила лікарні, де провела останні години моя мама. 

А потім мене було не спинити. Не знайшлося жодної гонки, де не було мене, жодного рейтингу, жодної розмови, де, ледь не зціпивши зуби, згадували «ту вискочку». Я тисла на газ, вмикала найгучнішу музику, утікала по дорогах Нового Атлантиса невідомо куди цілими ночами, а вдень так само крутила гайки з Лукасом. 

Він більше не намагався віднадити мене від участі в гонках. 

Коли ж запал стих, я перестала тинятися всюди, а брала участь у наймасштабніших перегонах, проте наступного року знову з’явилася на шоудауні. Мене запрошували на кожну нелегальну сходку, яку потім розганяла поліція. 

Проте Лукас усе так само виставляв за двері, указуючи на годинник і мою квартиру: «Зірка сучасного стрітрейсингу має спати у своїх апартаментах, усе, дуй додому!». 

Зірка сучасного стрітрейсингу хотіла стати відьмою й лякати заблукалих туристів у густому лісі, але такого на Східному Узбережжі годі й шукати. 

Липневий вечір за межами гаража стрів мене палючою спекою. Гаряче повітря попекло гортань та легені, розпечений за день тротуар, здавалося, аж парував. Проте з океану несло віддухою, прохолодою, свіжістю, якої так не вистачало. Одяг липнув до шкіри, що ніби була вкрита тонкою плівкою поту. На зупинці, поправивши на плечі сумку, я глянула на свої руки: брудні, з плямами від мазуту й просто бруду, що в’ївся в шкіру. Перед сном я часто думала про те, якими були б мої руки, якби моя доля, сплетена норнами ми мойрами чи кимось іще, повернула в інший бік? Акуратні, чисті? Може, і мамі не довелося б зараз страждати, чекаючи, коли я нашкрябаю грошей на її лікування? Може, вона була б жива, якби я дізналася про шоудаун на рік раніше, а не тоді, коли вже було запізно?