Новий, 24-й

Дзвони і вибухи, дзвони і вибухи, дзвони і вибухи... Ці звуки перемішувалися у голові, стаючи Його особистою нескінченною марою, що переслідувала кожної ночі; не давала спати, лише з паскудною настирністю відтворювала ці кляті дзвони і вибухи, дзвони і вибухи... Дайте нарешті води!..

...

Йому пощастило. Дали три дні вихідних, щоб зустріти Новий рік з сім’єю. Командир – мужик. Зараз отримати такий подарунок майже неможливо. А він відпустив, просто так, «під чесне слово». Щоправда, два з цих трьох днів доведеться витратити на дорогу. Але все одно, краще ніж нічого. Добрався додому 31 грудня пообіді. Зустрілися. Плакали. Відзначати новий рік будемо по-сімейному – Він та усі Його жінки: дружина, теща, сестра, донька Аліса та кицька. Спочатку, Він пішов у підвал, в сауну. Тим часом, жінки, з почервонілими від сльоз очима, повернулися до приготування новорічного столу. Помився. Лише тепер усвідомив, яке це задоволення. Навіть здивувався – як це Він прожив до війни сорок років і не усвідомлював, яке це багатство – просто так піти помитися. Після душу, увійшов в розігріту сауну. Розслабився. Яке задоволення. Оглянувся навкруги. Жили багато. Двоповерховий будиночок з власною сауною та неабиякою територією. Свого часу, їм довелося продати три квартири – одну Його та дві дружини – щоб побудувати цей дім. Гріх жалітися. І знову – як це Він раніше цього не усвідомлював? Лише тепер цінує. А завтра – назад, на фронт. Але про це не хотілося думати. Жили добре. Добре жили... Сам не помітивши того, заснув. Коли прокинувся, виявилося, що заходила дружина. Не розбудила, лише виключила сауну та відкрила двері. Проспав дві години. Надворі було темно. Вечір. Новорічний стіл уже був накритий, але жінки нічого не їли, чекаючи на Нього. З вітальні доносився запах величезної, живої, рясно прикрашеної ялинки. Сіли. Налили французького шампанського. «За перемогу!». Почали їсти. Як же Він скучив за домашньою їжею. Спілкувалися. Про війну намагалися не говорити, все ж таки свято. Аліска підбігла до Нього і сіла на коліно. Спробувала шампанського з Його келиха – смішно зморщилася. Як же Він боявся, що вона його забуде. Найбільший страх – Він приїде, а донька сором’язливо ховатиметься за мамою від цього чужого дядька. Але насправді, як тільки побачила – стрімголів побігла з радісним вигуком «Тато! Тато приїхав!». Пам’ятала. Пам’ятала увесь цей час. А Він пам’ятав про неї. Увесь цей час. А теперь ось – сидить у Нього на коліні, їсть з Його тарілки і п’є вишневий сік, забракувавши шампанське. Щастя. По телевізору йшли якісь комедійні номери, співали пісні, та вони їх не слухали. Спілкувалися. Скучили одне за одним. Хотілося розтягнути час, щоб кожна мить тривала якнайдовше. Щоб сповна відчути й запам’ятати це відчуття коли вони разом. Наближався новий рік. По телевізору уже виступав президент.

- Зараз я принесу тобі подарунок. Тільки поки що, це секрет, - Аліска прошепотіла йому на вухо і змовницьки хіхікнула.

Він посміхнувся і кивнув. Ну, ось і Новий рік. 24-й. ...шість, п’ять, чотири, три, два, один... На екрані замайорів прапор з написом «З новим роком!». Надворі почали дзвеніти церковні дзвони. «Урааа!». Цокнулись бокалами.

- То я побігла за подарунком! – уже не приховуючи оголосила Аліска й побігла на другий поверх.

- Ну то, тим часом, я також покладу Аліскін подарунок під ялинку, - сказала дружина і пішла у вітальню. Він залишився на кухні з тещею і кицькою. Все було добре. Фоном звучав телевізор, з двору було чути дзвони. Дзвони...

В цей момент дім заповнив всепоглинаючий грохіт, а наступної миті почулося кілька пронизливих жіночих криків, ззовні та всередині будинку. Здалося, що підлога під ногами затряслася, а з даху посипався пісок. Кицька кинулася з кухні, а теща мовчки взялася за серце та з виразом жаху подивилася Йому в очі. Він підскочив з крісла й побіг по сходах вверх. Вогонь – з кожною секундою все більше та сильніше. Дим. Все завалено палаючими уламками. Пробитий дах. Дзвони, вибухи, крики та щойно почала вити сирена.

- Аліса! – крикнув Він.

- Тату, тату, я тут! – ледве чутно відізвався тонкий голос дочки з кімнати, вхід до якої був перекритий величезними уламками палаючого дерева й заліза. Він огледівся – лише зараз помітив, що за спиною стоять дружина та теща. Плачуть, кричать. Не знають, що робити.

- Води, швидше, води! Чим більше, тим краще! – скомандував Він і сам одразу побіг вниз, набирати воду з крану. За ним побігли жінки, та поки добігли, Він уже біг назад з повним відром води. Вилив просто на стіну вогню в дверному отворі. Вогню ніби стало трохи менше. З розгону, вдарив по заваленим уламкам плечем. Га́ряче, здається обпікся. Плювати. Плаче Аліска. Зараз, доню, зараз! Прибігла теща з тазиком води. Вилив на себе. Ще раз – плечем по уламкам. Щось відлетіло. З’явився отвір. Побачив Алісу! Сидить в кутку, плаче. Переминає в ручках синій в’язаний браслетик. Вибив ще кілька уламків ногою й вліз. Збив вогонь, що причепився до сорочки. Підбіг до доньки.

- Тату! – сильно вчепилася за його шию. Обійняв її. Зараз, доню. Зараз вийдемо. Тріск. Грохіт. Впала ще одна палаюча частина даху, знову закривши прохід. Вогню стало ще більше. Взяв на руки Аліску. Треба загасити полум’я. Де там дружина з тещею? Намагався перекричати стіну вогню:

- Води! Швидше, ще води!!!

...

- Води! Води, швидше! Води!!!

Чоловіки в елегантних смокінгах та жінки в спокусливих вечірніх сукнях, з бокалами шампанського в тонких руках, відсторонилися й намагалися не звертати увагу на цього дивака, щоб не зіпсувати собі святкування. Гості готелю зібралися на величезному балконі, з якого перед ними постав прекрасний вид на старовинне швейцарське містечко. Падав легкий сніг, безліч католицьких храмів дзвонами сповіщали про настання нового року, а різнокольорові феєрверки без перестанку прикрашали кожний клаптик неба чудернацькими о́бразами, в центрі яких то зникав, то з’являвся знову напис з феєрверків: «Bonne année 2038!» (Щасливого 2038 року - фр.).