ЕПІЛОГ

Минув рік. Іноді мені здається, що той шкільний час був не з нами, а з кимось іншим — надто вже багато там було дурниць, образ, ревнощів і драм, без яких, як виявилось, цілком можна жити. Тепер у нас кінець першого курсу юрфаку, і найбільша проблема наших днів — не інтриги однокласників, а нескінченні конспекти, ранкові пари та боротьба за останню чисту чашку в гуртожитку. І, чесно кажучи, мені це подобається набагато більше.

Ми з Нікітою навчаємось в одному університеті й живемо в одному гуртожитку. Формально — окремо. У нього своя кімната, у мене своя, усе пристойно й правильно. Але життя, як завжди, сміється з усіх формальностей. Якщо в когось із нас сусіди їдуть додому на вихідні, затримуються десь або просто ночують не в кімнаті, другий уже за п’ять хвилин стоїть на порозі з подушкою в руках і таким виглядом, ніби це найочевидніше рішення у світі.

— Я тут випадково проходив, — каже Нікіта, заходячи до мене й уже вкладаючись на ліжко.

— І випадково роздягнувся? — сміюся я.

— Я підготовлена людина.

У такі моменти я дивлюсь на нього й думаю, як сильно все змінилося. Колись ми боялися втратити одне одного через чужі слова, через чиїсь фото, через недомовки та старі образи. Тепер же навчилися найголовнішого — говорити. Одразу. Чесно. Іноді голосно, іноді вперто, іноді зі сваркою, але говорити, а не мовчати.

Він досі може вивести мене з себе. Наприклад, коли будить о сьомій ранку словами:

— Аліно, вставай, ти проспиш ТДП.

— Якщо ти зараз не замовкнеш, у нас тут буде кримінальне право, — бурчу я, ховаючись під ковдру.

Або коли без дозволу доїдає мої цукерки й щиро дивується, чому я обурена. Або коли я приходжу до нього, а він відразу після футболу кидає рюкзак просто посеред кімнати й каже, що «потім прибере», хоча ми обидва знаємо: ніякого «потім» не існує.

Але є й інше. Він пам’ятає, коли в мене важливий залік, і приносить каву. Знає, коли я втомилась, навіть якщо кажу, що все нормально. Гріє мені руки своїми долонями взимку. Терпляче слухає мої нервові монологи перед екзаменами. Обіймає так, що весь шум залишається за межами його обіймів.

Ми не стали ідеальними. У нас бувають суперечки, образи через дрібниці, дурний настрій і дні, коли хочеться посидіти мовчки в різних кутках кімнати. Але тепер я точно знаю: міцне кохання — це не коли у вас ніколи немає проблем. Це коли після всього ви все одно обираєте одне одного.

І я обираю його… щодня. І, куди ж без цього, навіть коли він знову з’їв мої цукерки, я злюсь десять хвилин і знову тягнусь до хлопця для порції вибачальних поцілунків. Це і є моя, тобто наша, судьба.