РОЗДІЛ ХХІV

Я, не втрачаючи часу, помчалась у лікарню. А уроки? А уроки не шафа — можуть і посунутись.

Прибувши до потрібної лікарні, тобто у ту, на яку вказала шкільна медична сестра, я сильно панікувала, шукаючи пост чергового. І через багато зауважень, типу «де бахіли?», «не бігай!», я добігла до поста і, нервуючи, закидала лікарів питаннями.

Дізнавшись, що Нікіта тут і він щойно після операції, моє і до того нервове сердечко впало кудись у район п’яток.

— Що із ним? Що?! — кричала я, стримуючи сльози.

— А ви взагалі хто? — кинула пишнотіла жінка, дивлячись на мене, як на ворога народу.

— Я? — тикнула на себе. — Я його дівчина!

Жінка глянула на мене тим же злим поглядом, потім подивилась у якийсь журнал і холодно відповіла:

— Апендицит.

— Що?! — крикнула я. — Апен-апендицит?!

— Апендит-апендецит… — кинула жінка у білому халаті. — Він самий.

Я ледь відійшла від стійки і сіла на першій же лаві біля якихось дверей.

— Та не хвилюйся. Все добре, — крикнула та ж жінка. — Він після операції. Відпочиває.

Я підхопилась і знову кинулась до стійки.

— А де він?

— Відпочиває він. Потрібно трохи почекати. Десь пару годин, не менше. А взагалі, краще приходь завтра.

Після розмови із лікаркою я повернулась до місця на лаві, посиділа близько двох годин і вже хотіла знову запитати про хлопця. Але вийшов якийсь лікар і сказав, що до Нікіти не можна і можна навіть не чекати. Може, лише завтра після обіду.

Що ж робити, поїхала додому. Нервів я потратила стільки, що відразу після лікарні лягла спати. І проспала десь до третьої ранку.

Дочекалась до восьмої ранку і помчалась у лікарню до свого Нікіти. Через погоду прийшлось їхати на таксі. Та, навіть не дивлячись на суму, хлопець був набагато цінніший.

У лікарні також було холодно, як і на дворі. Також, напевно через те, що ранок, було надто тихо, хоча навколо постійно хтось ходив. А цей дивний запах ліків і стерильності ніби залазив під шкіру і не давав заспокоїтись.

Я сиділа в коридорі, стискаючи телефон у руках, і дивилась на двері, за якими був Нікіта. Мені дозволили зайти лише через годинку, не раніше. Тому час тягнувся повільно, майже нестерпно, і кожна хвилина здавалася довшою за попередню.

Коли нарешті вийшов лікар, я одразу підскочила до нього. Він спокійно переглянув папери і сказав, що це гострий апендицит, нічого критичного, але операція вже пройшла і пройшла добре.

Я видихнула з таким полегшенням, ніби тільки зараз знову змогла дихати. Страшним було не саме слово «операція», а те, що могло бути і гірше. Але лікар запевнив, що все під контролем, і це трохи повернуло мене в реальність.

Я повернулась на лавку і тільки тоді помітила, що поруч сидів Артур. Він не дивився на мене, але було видно, що йому теж неспокійно. Деякий час ми мовчали, і ця тиша вже не була агресивною, як у школі, а скоріше дивною. Чесно, було якось не по собі.

Я першою порушила її, запитавши, чому він тут. Він відповів, що це саме він привів Нікіту до медпункту, а тепер хоче провідати старого друга. «Що?! Друга?!» — здивовано подумала я. — «Якого ще друга?»

Після паузи він почав говорити і розповів те, чого я точно не очікувала: вони з Нікітою колись були найкращими друзями. Не просто знайомими чи однокласниками, а справді близькими людьми, які знали одне про одного майже все.

І саме тому його наступні слова звучали ще важче — все зруйнувала дівчина. Не тому, що Нікіта, за словами Артура, відбив його дівчину. І я так подумала, що цього вистачило, щоб Артур відчув себе зрадженим.

Я слухала і розуміла, що це не виправдання, але пояснення. Він сам визнав, що довго хотів помститись, що носив цю образу в собі і не відпускав її. Коли я згадала про фото, він одразу сказав, що це не його рук справа. І вперше за весь час я йому повірила. Він назвав ім’я Насті, і це навіть не стало для мене шоком — скоріше підтвердженням того, що я вже відчувала. За його словами, вона давно була закохана в Нікіту і просто чекала моменту.

Ми ще трохи посиділи, і я вперше не відчувала до Артура тієї злості, яка була раніше. Залишилося тільки нервування і дивне розуміння, що все набагато складніше, ніж здавалося.

Коли медсестра сказала, що можна зайти, я одразу піднялась і зайшла в палату. Нікіта лежав на ліжку, трохи блідий, але, принаймні, вже був при тямі. Коли він побачив мене, посміхнувся, і ця посмішка чомусь зняла більшу частину напруги, яка тримала мене весь цей час. Я сіла поруч і кілька секунд просто дивилась на нього, не знаючи, з чого почати.

— Ти мене налякав, — прошепотіла я, і це було занадто м’яко для того, що я відчувала насправді.

— Вибач, — посміхнувся він і відразу ж, кривлячись, поклав руку на живіт.

— Боляче?

— Угу…

Я зізналася, що в якийсь момент справді подумала, що можу його втратити, і це виявилося страшніше за все інше, що відбувалося останнім часом.

— Нікіт… — прошепотіла я, беручи його за руку.