РОЗДІЛ ХХІІ

Я прокинулася від того, що мама легенько трясла мене за плече. Спочатку я навіть не зрозуміла, що відбувається, тільки сильніше закуталася в ковдру, але її голос змусив остаточно прийти до тями.

— Аліно, ти в школу збираєшся чи ні?

Я різко прокинулась і відкрила очі. Я раптом згадала, що вчора лягала не сама. І зараз я дуже боялась, щоб мама побачила, що під ковдрою ще одне тіло. Це, на мою думку, для кожної дівчини було б соромно, якщо батьки застали її із хлопцем у ліжку. «І що ж робити?» — ще сонно, але достатньо нормально подумала я, нащупуючи ногу Нікіти.

Мама, звісно, це теж помітила. Та звісно, як можливо заховати хлопця під ковдрою? Навіть звучить якось тупо, не те що в реальності.

У цей момент Нікіта поворухнувся і розплющив очі. Видно, мама розбудила не лише мене.

— Добрий ранок… — пробурмотів він і поклав руку на моє плече.

Я була готова провалитися крізь землю.

Проте замість скандалу мама лише важко зітхнула і сказала, що ми поговоримо ввечері. Це звучало навіть гірше, ніж якби вона накричала. Та, якщо по-чесному, якщо так розібратись, то за що тут кричати, вірно? Ось і я так вважаю.

Дивно, але батьки навіть запросили Нікіту поснідати із нами. Тато мовчки пив каву, але час від часу кидав на нас… точніше, на мого хлопця, уважні погляди. Мама ж — навпаки. Її рот не закривався. Вона повністю ігнорувала правило «поки я їм, я глух і нім» та постійно потребувала відповідей, які, на мою думку, були максимально соромними для мене.

Вона уточнила, хто такий Нікіта, як давно ми знайомі, і чому він опинився у мене вдома, та ще й у ліжку. Я намагалася відповідати, хоча всередині все кипіло від сорому та, що ж таїти, злості.

Нікіта поводився напрочуд впевнено: не грубив, не ображався та намагався розповісти щось цікаве. Хоч він просто говорив, як є, це чомусь трохи звучало, наче я якась… ну, думаю, зрозуміло хто.

Тато, наостанок, звісно ж, промовчати не міг! Не втримався від прямого питання, чи це нормально — ночувати в однокласниці. Я різко відреагувала, дивлячись на Нікіту. Але хлопець лише посміхнувся, відповідаючи мені поглядом.

Він усе ж відповів, мовляв, що, на його думку, просто спати закоханим людям — це непогано. Тим паче, що нічого такого не було і не мало би бути. Принаймні зараз. Відповідь батькам, може, і не сподобалась, не знаю, але розмова якось сама собою зійшла нанівець, хоча напруга нікуди не поділася. Просто перейшла у вібро-режим.

До школи ми пішли разом. Такого снігу та дощу не було, та й людей було не багато. Але в школі… ось де мали б початись проблеми. Та на диво було так, ніби ми і не вчора пів дня сварились. Всі були такі привітні, аж бісить така поведінка… якась вона нещира, натягнута.

Та якось три уроки ми просиділи, і ніхто нас не чіпав. Деякі погляди дівчат були, та такі, наче я вбила людину, а не зустрічаюсь зі звичайним хлопцем. Але, окрім дівчат, було все добре. Хлопчача половина навіть не дивилась у наш бік.

Ні! Брешу! Артур… був ще Артур, який одне що й робив — дивився то на мене, то на Нікіту. А вираз його обличчя змінювався від посмішки до скреготу зубами. Коротше, дивно.

Після фізкультури я вийшла з роздягальні, намагаючись додзвонитись до свого хлопця, коли мене різко покликала Соня. Вона виглядала схвильовано, і це одразу насторожило. Бо не було ні Нікіти, ні Артура. Дивно, згодні?

— Ти вже знаєш? — швидко запитала вона.

У мене всередині все стиснулося.

— Що сталося?

— Нікіту швидка забрала. Його Артур відвів у медпункт, а потім викликали лікарів.