РОЗДІЛ ХХІ

Я плакала. Просто плакала. Кожного разу, коли переглядала те фото від Насті, я втискалась обличчям у подушку. Потім знову відкривала його — і знову ховалась у подушку. І так раз за разом, не один і не два. Наче мазохістка, я поверталась до того клятого фото знову і знову, не в змозі зупинитися.

Одного такого разу, як я дивилась на кляте фото, телефон завібрував. Зверху було написано «Нікіта» і «прийняти» або «відхилити».

Я довго дивилась, але зрештою натиснула і прийняла його дзвінок. Я не могла прийняти, що я просто кинута, не могла… не могла і все.

— Алло… — радісно привітався хлопець. — Чому так довго не брала?

— Який же ти… — я не договорила, не могла обрати підходяще слово. Обирала між «який же ти гидкий» і «який же ти огидний».

— Який? — незрозумілим тоном перебив він. — Алін, щось трапилось?

— Ні! Нічого не трапилось! Можеш і надалі бути зі своєю білявою! — вибухнула я і почала плакати ще більше.

— Аліно, що таке?

— Не дзвони мені більше, — я кинула трубку, попри те, що він хотів ще щось сказати.

Я поринула у відчай. Єдиному хлопцю, який зумів мене зацікавити найбільше, я навіть не потрібна. Це було так образливо.

Я зжалась у клубок на своєму ліжку і тихо схлипувала, дивлячись на чи то сніг, чи то дощ, який ішов за вікном.

— Ну чому все саме так? — застогнала я. — Чому, Боже, за що?

Раптом у мої двері роздався стукіт, а потім і дзвінок. Що ж робити, пішла відчиняти. Я думала, то батьки, але я помилялась.

— Ти… — я навіть розгубилась на секунду. — Ти навіщо припершся?!

Нікіта стояв на порозі весь мокрий — волосся липло до чола, куртка теж промочена, з рукавів буквально капало. Надворі, схоже, був не мокрий сніг із дощем, а злива.

— Що сталось? — почав хлопець, дивлячись у мої заплакані очі.

— Ой! Тільки не говори, що ти білий і пухнастий.

— Я навіть не знаю, про що ти, — він важко дихав. — Можна?

— Ні! — я гордо схрестила руки. — Йди геть!

— Але…

— Без «але»! Геть!

— Як скажеш. Поговоримо завтра.

Нікіта повернувся боком і хотів уже піти, але я швидко взяла його за капюшон і затовкла до квартири.

— Що ти…

— Почекай, — сказала я, повертаючи його голову своїми руками. — Шрам!

— Ну так, і що? — Нікіта явно не зрозумів.

На фото у хлопця тут чисто, а в Нікіти є шрам. І як я цього не помітила? «Ну Настя! Ну я тобі влаштую!» — думала я, посміхаючись до свого хлопця.

— У тебе біполярка?

— Ні, — відповіла, притискаючись до хлопця. Я не змогла просто стояти поряд, і навіть те, що він повністю мокрий, не змогло зупинити мене від поцілунку в його пишні губи.

Я пояснила Нікіті, що відбулось, і ми разом були в шоці від такого. Ладно хтось інший, але Настя? Ну це якийсь жах!

— Добре, — сказав хлопець, — мені пора.

— Стій, — я різко схопила його за рукав. — Ти куди такий підеш? Ти ж мокрий повністю.

— Та нормально.

— Не нормально!

Через кілька хвилин його куртка висіла на батареї, светр теж там примостився. А сам він стояв у футболці, яка теж була напівволога, трохи ніяково посміхаючись.

— У тебе нічого сухого немає? — запитав він.

— Зараз дам, — відповіла, згадуючи, що в мене є деякі речі мого кузена.

Я принесла йому одяг і великий рушник.

— Сідай. І не сперечайся.

Під час сушіння свого хлопця я тільки й думала, як же я сильно його люблю. Словами не передати. І мені соромно, що я повелась на дешевий закидон своєї тіпа подруги.

Коли стало пізно, виявилось, що він досі без нормального одягу, а надворі погода тільки погіршилась.

— Ти нікуди не підеш, — сказала я, тупаючи ногою.

— Я не залишусь.

— Залишишся.

Я сказала Нікіті, що він може лягти на моє ліжко, поки я приготую йому постіль. Поки я гралась із постіллю у вітальні, він заснув. Нікіта дуже мило сопів на моєму ліжку.

Що ж робити, я не стала його будити, а просто лягла поруч. Не минуло і хвилини, як цей бугай накинув на мене свою лапу і притиснув до себе, наче я якась плюшова іграшка, а не дівчина. Але, якщо по-чесному, мені було дуже приємно. Засинати в обіймах свого хлопця, як не дивно, мені довелось уперше.