РОЗДІЛ ХХ

Урок класухи пройшов весело. Потім перерва вона була в класі, а наступний, останній урок був англійська. Цей урок тягнувся неймовірно довго. Можливо, тому що цей монотонний голос англійки вже набрид, а читання моїх однокласників кожного разу різало слух?

Та ну ладно, я все одно навіть не слухала, що говорить вчителька. Щось там про якісь слова, тема політики та інша фігня. В моїй голові було не до цього. Лише крутилась якась каша, зв’язана із Нікітою. І як же він мене так швидко зацікавив? У мене це вперше так швидко і вперто.

Я час від часу ловила його погляд і розуміла відповідь на своє питання. Він неймовірний хлопець. Але як тільки відверталась, знову задавала собі це питання.

Нарешті кінець уроку. Дзвінок пролунав, як спасіння.

— На сьогодні все, — сказала вчителька, збираючи речі. — До завтра.

Мої однокласники одразу ожили, збираючи свої лахи. Хтось сміявся, хтось уже вибігав у коридор. А, зібравши свої речі, я взяла Нікіту за руку і повела із класу, щоб не викликати нові конфлікти. Так було справді легше, ніж сваритись ще пів дня.

Ми вийшли разом. На вулиці вже темніло, а повітря нагадувало про зиму. Таке холодне, таке різке, що аж захотілось гарячого шоколаду.

Я запропонувала хлопцю піти до мене та випити чашечку чогось гарячого, але він, на диво, відмовився.

— А чому? — поцікавилась я, стоячи напроти свого під’їзду. — У тебе якісь проблеми?

— Та ні… — сказав Нікіта, трохи відводячи погляд. — Просто є справи.

Я насупилась.

— Які ще справи?

Він ледь усміхнувся.

— Важливі.

Я кілька секунд мовчала, дивлячись йому в очі.

— Це не через Артура? — прямо запитала я. — Ви знову хочете зустрітись?

Нікіта вже зробив крок назад.

— Ні, — кинув він на ходу. — Не бійся.

І ніби щоб закрити тему — різко підбіг до мене, нахилився і поцілував мене у губи.

— Вибач! — сказав він і пішов. — До завтра.

Я ще кілька секунд стояла, дивлячись йому вслід. А потім пішла у під’їзд. А що, мені стояти і мерзнути? Ні!

Квартира була тихою. Я згадала, що батьки зараз на роботі, а після поїдуть у гості. А це надовго. Якщо будуть біля опівночі — уже свято.

Я швидко переодягнулась у домашнє, зав’язала волосся і плюхнулась за комп’ютер.

— Ну що, моя улюблена гра цього білого періоду — рятуй мене від тьмяної реальності!

Заставка. Музика. І я провалилась у проходження гри. Година… дві… може більше. Я навіть не помітила, як за вікном стало так темно, ніби зараз середина ночі, а не восьма вечора.

Залишивши гру на місії у готелі, я вийшла на робочий стіл. Очі боліли, але було приємно відчути атмосферу Америки сорокових і п’ятдесятих.

Ще потрібно передивитись повідомлення. Їх було небагато, ще кілька… і то від Насті. Так, це та Настя, яка сьогодні пів дня хейтила мого хлопця.

Настя: Слухай… вибач за сьогодні.

Я підняла брову. «Ого! — подумала, листаючи далі».

Настя: Я реально перегнула.

Я вже хотіла закрити, але далі було якесь фото. Натиснувши на нього, я побачила якогось пацана зі спини і якусь білявку.

Мій світ ніби зупинився, або як мінімум перевернувся до чортів собачих. На фото був пацан, який по зачісці і одягу нагадував мені мого… «Та ні… не може бути! Ні, — вперто думала я, вдивляючись у спину хлопця».

Його рука була на талії якоїсь дівчини. Він нахилився до неї, і вони цілувались. Я відчула, як щось всередині просто обривається.

— Ні… — ледь чутно прошепотіла я.

Палець тремтів, коли я збільшила фото. Це все ж був Нікіта, мій Нікіта! Та який там мій?! Дивлячись по фото, він точно не мій!

Я різко заблокувала телефон і кинула його на ліжко. А потім і сама впала поруч. Я завжди думала, що ті дівчата, які плачуть через таке — якісь слабкі. Але зараз моя думка змінилась. Я сама лежу на ліжку і витираю свої власні сльози руками. Перший раз мені так боляче.