РОЗДІЛ ХІХ

— Вас чутно на пів школи, — кинув Артур, підходячи до своєї парти.

— Та ти просто не знав, що тут відбувалось, — відповіла Настя, дивлячись на нас своїм хижим поглядом. — Твоя Алінка цілувалась із цим дятлом.

Артур повільно повернув голову у наш бік, оглянув мене і Нікіту та посміхнувся.

— Та хай…

Щось у його огидній посмішці було. Він так посміхається лише від якоїсь підлості, яку сам зробив, і потім милується плодами.

Артур знову повернувся і щось тихо ляпнув:

— Кого вона тільки й не цілувала… А скільки ще поцілує.

«Це він так натякнув, що я, типу, повія?! — подумала я. — Хамло!»

— Просто… не думав, що ти настільки опустишся, — тихо додав він. — Хоча, мабуть, помилявся.

— Поцілує, — посміхнувся Нікіта. — Тільки тебе.

У мене всередині щось клацнуло від його слів. Я злякалась реакції свого колишнього. Я то його добре знала.

— Ой! — вигукнув той. — Хтось щось сказав?

— Тобі почулось. Як і слова батьків, що ти розумний.

Артур хмикнув, повертаючись до Нікіти.

— Це тобі твоя… поки що твоя Аліна постійно заливає про любов. От ти і не віриш навіть батькам.

— Що? — розсміявся мій хлопець. — Що ти ляпнув?! Ти себе взагалі чуєш?

У класі хтось тихо пирснув. Це Стас хотів щось сказати.

— Рот! — сказав наперед Артур, показуючи пальцем на Стаса. Потім він підвівся на ноги і підійшов до задньої парти, за якою зараз сидів Нікіта.

— Ти забув, що ти дрищ, чи що? Інакше я не розумію, звідки така нелюбов до власних зубів.

— Та тобі й не зрозуміти. Мізків-то нема.

— Ого, — протягнула Настя. — Кому що болить, як то кажуть.

— Не дивно, що саме ти відреагувала на слова про мізки, Настя.

Я трохи засміялась. Як же це було влучно. Але шкода, що я це помітила надто пізно.

Тим часом Артур зробив крок ближче і сів на парту, витріщаючись на Нікіту.

— Слухай, ти взагалі розумієш, з ким говориш? Чи ти просто думаєш, що можеш грубити такому, як я?

— А ти не помітив, що мені пофіг, хто ти? Чи ти лише і можеш цим прикриватись: «я, я такий, я, я, я…» — як же смішно мій хлопець пародіював Артура. — Та ти ніхто! Ти просто чувак із синдромом головного героя, і все. Ніхто!

Я намагалась згладити кути, але одним оком спостерігала, як друзі мого колишнього погладжують свої кулаки, чекаючи, поки Артур нарешті наб’є обличчя їхньому борзому однокласнику.

Та по-чесному я і сама думала, що зараз просто повториться мій день народження, де ці двоє побились. Тоді ледь відтягнули, і це Артур був п’яний. А зараз так взагалі вб’є мені хлопця.

— А мені подобається, як ти сам риєш собі яму, — дивно спокійно відповів Артур, закидаючи одну ногу на парту. — Давай далі, не зупиняйся.

— Що тут відбувається?! — у клас зайшла вчителька. Ми і не помітили, як перерва пройшла, наче її і не було. — Артуре! Не на парті! Ти як завжди!

— Вибачте, — не надто голосно промовив хлопець і підвівся з парти. Він наостанок подивився на Нікіту і сказав:

— Не тікай після уроків. Продовжимо. Мені сподобалось.

— Так, на місця! — додала класна керівничка. — Швидко!

Усі розсипались по партах. І я теж, відчуваючи, як серце досі б’ється десь у горлі. Нікіта поруч тихо посміхнувся і відвів погляд до стіни. Він тихо щось сказав. Так тихо, що я навіть не почула. Лише щось типу «ну і клоун же». І на цей раз я повністю погоджуюсь зі своїм хлопцем.

Я поклала руку на його руку, на біцепс, і пригорнулась до хлопця. Це було єдине, що було потрібно на нудному уроці.