РОЗДІЛ XVII

Я поспішала до школи. Всю ніч не могла заснути, потім не могла прокинутись, а тепер без п’яти вісім, а мені ще потрібно якось перебігти через замерзлу дорогу, не потрапивши під колеса.

Та все ж я прибігла до свого класу, хоч і запізнилась на десять хвилин. Перший урок у класної. Вона навіть не звернула увагу на моє запізнення.

Перший урок пройшов, і слава Богу. Я знала, що Нікіта затримається і прийде лише на третій урок, тому не хотіла нічого робити. Можливо, було дивно, але я щиро чекала хлопця… свого хлопця.

Та мовчки чекати мені було теж надто тяжко. За розмовами про різне було цікавіше. Наш фізрук був ще тим… як завжди, десь бродив. Хлопці взяли м’яч та грали у волейбол. А ми з дівчатами ризикнули піти у буфет.

— Алін, а ти зараз же не з Артуром? — мов на щось натякаючи, запитала Настя.

— Ну… так, — правдиво відповіла, приховуючи про Нікіту. — Не з ним.

— Ну то може…

— Може що?

— Тебе хотів позвати на побачення мій друг. Ти йому дуже сподобалась, — на пів кроку зупинилась Настя, дивлячись в очі. — Льоша, ну пам’ятаєш, із паралельного класу.

«Класно! А як же Нікіта? — злісно подумала я. Та злив мене сам факт побачення, і те, що не можу сказати про свого хлопця. — Бісить!»

— Алін! Алін…! — я відволіклась на слова Насті. — Ти чого зависла?

— А, що…? Та так… своє.

Після буфету ми вирішили піти одразу у клас. До кінця уроку було все одно ще хвилин десять, не більше.

Я у клас заходила третьою, але по тому, що весела розмова перервалася, я зрозуміла, що клас був не порожній. Спочатку варіантом була класна або якась інша вчителька, але ні — там сидів Нікіта. Хлопець дивився у свій телефон, навіть не піднявши очей на нас.

— І за що нам добавили цього дебіла? — прошепотіла Настя мені на вухо.

Мене це сильно розізлило. Та я і сама раніше любила поговорити про мовчазних людей, але то було раніше, хоч і всього місяць тому. Тим паче це мій хлопець. Образливо і мені, коли щось говорять про Нікіту.

— Та чого ти? — так само пошепки запитала я.

— Та ти тільки глянь.

Інші дівчата хоч і мовчали, але навіть серед тиші можна було почути, точніше побачити ненависть.

«Або зараз, або ніколи!» — твердо вирішила я, дивлячись на хлопця.

Я підійшла до Нікіти, ставши поряд. Він підняв очі та глянув на мене. Мені сподобалось, що на його обличчі з’явилась посмішка, хоч і слабка.

Я не бачила, чи дивляться дівчата, мені було все одно — я просто доторкнулась своїми губами до його. Це був навіть не поцілунок, скоріше просто дотик губами.

— Привіт, — ніжно промовила, відсторонившись.

— Привіт, — затягуючи слово, здивовано відповів хлопець, дивлячись не на мене, а кудись далі, у глибину класу.

Я зрозуміла, що дівчата усе бачили. «Та й хай! — подумала. — Вони зрозуміють». Та якби ж так і було!