РОЗДІЛ XV

— Проходь, — промовила я, включивши світло у прихожій. — Будь як удома.

— Як скажеш, — усміхаючись, відповів хлопець, паралельно знімаючи взуття.

Ми пройшли у мою кімнату, де Нікіта відразу ж усівся на моє робоче крісло за столом та закинув ноги на стіл.

— Ей! — крикнула я. — Прибери!

— Та я пожартував, — Нікіта, показавши руками, прибрав свої ноги з мого столу.

— Ти будеш чай?

— Буду, — відповів хлопець, підводячись зі стільця. — Я піду з тобою.

Я глянула на Нікіту, який став біля мене, та знову відчула те, що і у період практичної.

— То ходімо.

Поки я робила нам чай, Нікіта стояв поряд, дихаючи мені у вухо. Він хотів якось торкнутись чи поправити моє волосся, але не робив цього — тільки наважиться, знову відійде.

— Так що там у вас було із Артуром? — почала я, коли ми пили чай за столом.

— Та нічого особливого…! Його дівчина кинула його через мене, і все, нічого особливого.

Я знала, що та дівчина, яка була після мене, така як Катя, кинула Артура через якогось гарного хлопця, але що це був Нікіта — я не знала. Проте мені стала зрозуміла пропозиція Артура.

— У тебе був лише Артур чи ні? — у свою чергу запитав Нікіта. — І чому ви розійшлись?

— У мене був не лише Артур, і це все, що я скажу, навіть не питай. А розійшлись, бо той козел сказав, що у нього інша, — хоч давно вже не кохала Артура, але згадка про минуле, про минулий біль викликала, хоч і менший, але все одно хоч якийсь біль.

Нікіта помітив, що мої очі почали червоніти, та, швидко вставши зі стільця, перейшов ближче до мене.

— Чого ти? Все добре! — заспокоював він мене. — Все пройшло, зараз лише ти і я.

— Я знаю, — я витерла маленьку сльозу, яка одиноко текла з ока. — Але мені страшно.

— Що саме? Розкажи, я поряд і я вислухаю. Ми разом вирішимо, що робити.

— Я боялась, що знову зможу повестись на якогось хлопця. Було все добре, поки ти не з’явився. І тепер я не знаю, що мені робити, — ще більше почала плакати, опускаючи погляд у підлогу. — А якщо Артур дізнається? Він уже став помічати, але якщо все ж здогадається? Мені страшно за тебе.

— Ти мені довіряєш?

— Щ-що?

— Ти мені довіряєш? — повторив хлопець. — Чи як?

— Напевно, — відповіла я. — Але я тебе толком і не знаю.

— Ми це виправимо. Ось побачиш.

Зараз так хотілось, щоб Нікіта відчув мою… мою, не знаю, чи то довіру, чи кохання, але не те що зараз. Не страшний сором перед класом. Я бачила, він це чудово розумів. Та звичайно! Тут би і дебіл зрозумів. Мені навіть перший раз стало незручно, що не назвала хлопця своїм хлопцем.

Підвівшись та ставши навпроти Нікіти, я у червоних фарбах уявила, як прямо зараз обвиваю його шию обома руками і повільно наближаюсь до його смачних губ. А потім повторюю це ще раз, і раз, і раз…

Я притискала хлопця до себе, закриваючи очі. Я обдаровувала його довгим поцілунком від усього серця, відволікаючись від усіх своїх заскоків, що накопичилися за довгий час. Я раптово відкрила очі та відчула, наче прокинулась від чогось незрозумілого.

Хлопець дуже розгублено дивився на мене, наче баран на нові ворота. Він повторив мій поцілунок, ніжно обіймаючи мене за талію. Другий поцілунок був у рази глибший, ніж перший, і, незважаючи на моє внутрішнє питання: «Як це вийшло? Як це сталось? Як я його поцілувала?», я дійсно не розуміла, як видала реальність за думку.