РОЗДІЛ XIV

До кінця уроків було ще достатньо часу. Ми повернулись під кінець практичного, тому нічого робити вже не стали. Я не хотіла, щоб хтось дізнався про мої стосунки із Нікітою. Ну навіщо мені псувати репутацію через щось незрозуміле з однокласником? Так, симпатія є, але… не знаю, багато чого незрозумілого.

Я навіть попросила Нікіту пересісти на своє старе місце. На моє здивування, хлопець мовчки погодився та пересів. Якщо б я сказала таке Артуру чи іншому колишньому… та тут би почалось. Одним словом — не дуже добре.

На перервах Артур дивився на мене дуже впевнено, так, як ніколи раніше. Навіть склалось таке відчуття, що він хоче… Ну не буду про погане. Та й Нікіта теж не зводив погляду.

Згадавши про слова Артура, я зрозуміла, що зараз може відбутись щось, якщо він дізнається про мої стосунки із Нікітою. Вони і так не дружні, а що буде після… навіть не уявляю.

Нарешті навчання закінчилось, і я могла потягти Нікіту до себе. Я хотіла дізнатись, що він за людина і чи це не той типаж, як і мій колишній.

— Ну що, ходімо? — запитала я у хлопця на виході із класу.

— До мене?

— А не рано? — засміявся хлопець.

— Ну, Нікіта! Ти ж пообіцяв розмову.

— Та я жартую. Звичайно, підемо куди захочеш, — Нікіта почав наближатись для поцілунку, але я, поглядаючи на інших людей, дала зрозуміти, що не зараз.

Хлопець розуміюче поглянув, зводячи плечима.

— А хоч дозволиш узяти за руку? — на вухо пробурмотів він.

— Дозволю, — так же пробурмотіла я, взявши його за руку.

Хлопець поглянув на наші з’єднані пальці та трохи посміхнувся.