РОЗДІЛ XIІ

— Так ти будеш? — перепитав Артур.

— Ти мене кинув, а тепер знову хочеш це повторити?

— Пробач. Я був повним дураком.

— Артуре, мені так приємно, що ти це зрозумів, — ніжним голоском мовила я. — Я погоджуюсь… ти повний дурак, а ще й козел.

— Я не зрозумів…

— Відпусти, кажу! Я буду кричати.

— Та хто тебе тримає?! — хлопець розвів руками. — Вихід он. Йди.

Я обернулась та пішла із цієї підсобки. «І що це він так вирішив? Та ще й у момент, коли і Нікіта…» — думала я. «А якщо це пов’язано? Може, вони просто змагаються? А я, виходить, об’єкт змагань… чи нагорода?»

Тоді мій терпець обірвався. Я не любила бути якоюсь іграшкою. Хоча, по-чесному, я і сама була по той бік такого досвіду. Але це інше!

Що-що, але говорити із Нікітою чи, тим паче, із Артуром я не те що не хотіла, я навіть злилася від однієї думки про це. Так, раніше було щось до Нікіти, але після такого точно нічого. Хоча… чому нічого, а як же злість? Так, точно, була злість, не більше.

Я хотіла до кінця дня не дивитись на тих двох хлопців. Вони сиділи позаду мене, тож це було не так і складно. Все було добре, але дехто зробив подлянку, хоч і ненавмисно.

Учитель дав практичну роботу, тому посадив Нікіту до мене. У мене із хіміком і так відносини не дуже добрі, він ще досі ображається через те, що я рік назад обізвала його козлом. Тому сперечатись означало новий похід до директора. «Ну за що мені це?!» — подумала я, коли хлопець сів справа від мене.

Перші десять хвилин я стримувалась, і ми працювали нормально, але потім мене все ж прорвало, і я тихо, щоб ніхто не почув, запитала:

— Що то вчора було?

— Твоя вечірка, а що? — уважно розглядаючи кожну буковку в книзі, відповів Нікіта.

— Я про кінець. Про твої слова, — я повернулась та глянула на хлопця. Його темно-каштанове волосся так гарно прикривало вуха. А коли він теж повернувся в мій бік, я не могла і думати. Я просто тонула в його синіх очах, наче в океані. Не передати це відчуття словами, лише емоціями, які контролювати не могла.

— Ти чого така червона? Все добре?

Я так і хотіла дивитись в океан, що повністю помістився в очах. Спостерігати, як ворушаться його тонкі та одночасно пишні губи. Але хлопець знову відвернувся та став шукати вчителя.

— Руслане Олексійовичу, — гукнув він. — Аліні зле. Можна я відведу її в медпункт?

— Так. Звісно, — відповів чоловік, обходячи останні ряди. — Але обережно.

Нікіта допоміг мені піднятись та, взявши під руку, вів із класу. Він навіть і не здогадувався, що його допомога, особливо фізична, лише підсилювала мої симптоми, які і так були на межі.