РОЗДІЛ XI

«Бляха! І що ж робити?» — думала, проходячи через головний шкільний вхід. До класу ще йти кілька метрів, а мені потрібно придумати, як тепер говорити із Нікітою. І як же я це придумаю за пару хвилин, якщо за вечір, ніч та навіть ранок нічого так і не придумала?

— Аліно! — я почула, як мене хтось кличе ще із вулиці. — Почекай!

Я послухала та зупинилась, не закриваючи двері. До мене підбігла Настя та відразу продовжила говорити:

— Я тебе вже кликала разів п’ять. Щось трапилось?

— Та ні, чому? Все добре.

Тепер ми разом йшли коридором до аудиторії. «Чорт!» — подумала я, подивляючись у сторону подруги. Адже вона така балакуча, що… хоча, я й так не встигла б придумати.

І ось я проходжу дверний отвір і оглядаю клас. Я навіть не звернула увагу, хто є і хто що робить. Моя увага у повному її обсязі була націлена на задню парту. Нікіта сидів і щось писав у свій зошит. Я мала надію, що він не прийде або хоча б запізниться.

Я не придумала, що говорити, тому прийшлося, вперше за всю школу, сісти на першу парту. І я не могла навіть уявити, що сьогодні буде. А буде значна обставина, що сильно вплине на моє майбутнє життя.

— Що ти робиш?! — крикнула я, коли після першого уроку Артур, взявши за руку, повів мене кудись у підсобку. — Мені боляче! Відпусти! Та відпусти ти!

Хлопець не відповідав. Але хотів, я бачила, як поворушились його губи. Врешті-решт він завів мене в пусте місце, зачинивши за нами двері.

— Я хочу поговорити, — почав Артур, все ще міцно тримаючи мене за руку. — П’ять хвилин, не більше.

— А в класі не можна, ні?!

— Ні! — різко відповів хлопець. — Не можна.

— Добре. Говори. І відпусти мою руку. Не втечу ж я…

Артур таки перестав тримати мене за руку.

— По-перше, вибач за вчорашнє, я перебрав. А по-друге, будь моєю дівчиною.

— Щ-що?! — я випала від таких слів. Спочатку кинув, а тепер через скільки часу знову. Ні, ні за що! — Що ти сказав?