РОЗДІЛ Х

У кімнаті стояв хаос після цих двох. Ну хоч радує, що вони знову не зчепились. Наговорили всяке одне одному — і все. Я стояла між хлопцями, а Рома підтримував Артура… на всяк випадок. Бо навіть п’яний Артур зможе розмазати Нікіту.

Та щоб перестрахуватись ще більше, я взяла Нікіту за руку та повела на кухню. Йому потрібно було обробити рану на брові та губі.

— Сідай, — я тикнула на стілець, поки сама діставала аптечку. — Болить?

— Не хвилюйся, — хлопець потер побиту губу. — Загоїться.

Я, взявши потрібні речі, ну там ватяні диски, перекис, повернулась лицем до Нікіти. Він сидів на табуретці, трохи нахиливши голову. Брова була розсічена — не сильно, але кров таки текла.

— Щипатиме, — попередила.

— Потерплю, — спокійно відповів хлопець.

Я обережно обробила рану на брові та переходила до губи. Він не смикався, лише сидів, посміхався та коли-не-коли морщився.

— І навіщо ти поліз у бійку? — тихо спитала я, не зводячи очей із губи. — Ти ж бачив… Артур більший за тебе. І важчий.

Він посміхнувся.

— Та і що? Якщо він більший, то може просто так тебе обзивати?

— Випив… буває.

— Те, що цей хряк нажрався, — це не привід і не відмовка, щоб грубити!

Я нарешті подивилась на нього. Він дивився прямо на мене. Серйозно. Без жартів.

— Ну ти міг постраждати.

Я закінчила з губою та відклала ватку. Хотіла взяти лід, але раптово мене схопили за руку.

— Нікіта?

— Я не шкодую, — відповів хлопець та підвівся із стільчика.

А далі був наш Рубікон. Бо у цей момент тиші Нікіта легко нахилився у мій бік та поцілував мене в губи.

Я здивувалася. Навіть трохи напружилася. Але — на власний подив — мені не було неприємно. Навпаки. Десь усередині стало так добре, ніби це щось… Пояснити важко що, але це було щось неймовірне.

Він відсторонився та глянув на мене дуже милим поглядом. Але, побачивши мою реакцію, відразу сказав:

— Вибач! Я не повинен був. Просто… не втримався… Вибач!

Я все ще, не проронивши ні слова, дивилась у його очі кольору смарагду.

— Тобі, мабуть, уже час йти, — нарешті сказала я. — Вибач.

Він кивнув головою.

— Не вибачайся. Ти маєш рацію.

Ми вийшли до коридору, де Нікіта став одягатись.

— Вибач ще раз. І за бійку. І за поцілунок, — він трохи посміхнувся. — Більше не повториться.

— Я знаю, — відповіла я.

Тільки-но хлопець вийшов, одразу до мене підійшов Рома.

— Ми теж підемо, — сказав він, дивлячись на дівчат.

— А Артур і Максим?

— Вони пішли. Взяли одне одного під плече і пішли.

Ось так і вийшло. Всі пішли, залишивши мене із купою сміття, ба більше — я залишилася із думкою: що тепер робити, якщо мені подобається один хлопець? І чому це сталося саме так, саме зараз?