РОЗДІЛ VІII

Те, що було далі, я навіть не очікувала. Що-що, а це… точно ні! А якщо детальніше, то ситуація виглядала так: у мене скоро ДР, а моїм батькам якраз в цей день перепадає нічне чергування, тож на свято я буду сама. Думаю, це очевидно, що я вирішила покликати своїх друзів.

Так ось, покликала я і Настю, і Соню, і Аліну, також прийшлось заради Насті покликати і Максима, а разом із ним у комплекті свого колишнього. Ні, те, що на моєму Дні народженні буде Артур — це нормально. Можливо, ми із ним і не зовсім у хороших відносинах, але і не в поганих. Тож тут все добре.

Далі я покликала ще кількох людей. Якраз тут і здивування. Після останнього уроку знову я наткнулась на Нікіту. Слово за слово, і я випадково сказала, що в мене післязавтра День народження. І якось я не хотіла ображати хлопця, тож покликала і його.

І чим я тільки думала, а? Там же буде купа людей, які його не люблять. Та ще і Артур… «І що робити?» — лише таке питання виникало у мене ці два дні.

Врешті-решт я змирилася, що як буде, так буде. Вони всі дорослі, розумні люди, не будуть же вони битись. Не знаю, чи це я тоді накаркала, чи просто вгадала, але… Ладно, розкажу по порядку.

Ось і настав мій День народження. Школу я пропустила. Вирішила, що краще підготуюся до вечірки. Сходила в магазин, добре, що хоч не сама, мені допомагав один мій друг, якого я теж покликала. Потім ми трішечки прикрасили квартиру та стали чекати інших гостей.

Десь за годину до приходу всіх інших мої батьки виходили на роботу. Вони, як завжди, попросили мене бути обережною. «Як-не-як підлітковий вік», — говорив тато. Але я знаю, що мої батьки мені довіряють, тож ми ще трохи поговорили, поцілували одне одного у щоки та пішли.

І ось я із Ромкою, ну це мій друг, стала готуватись приймати гостей. Першими прийшли дівчата.

— Аліно! — закричали вони хором, як тільки я відкрила двері. — Ві-та-є-мо! Ві-та-є-мо! Ві-та-є-мо!

— Дякую, дякую! Заходьте.

Через хвилин п’ять знову почувся дзвінок у двері. На цей раз це Максим і Артур.

— Вітаю! — почав Максим.

— Привіт, мала! — додав Артур. — Це тобі!

Хлопці дали мені якусь коробочку.

— Дякую, хлопці, — відповіла я та вказала рукою на квартиру. — Прошу!

Далі ще прийшли і інші гості, але крім одного. Нікіти щось не було. «Дивно… Але, може, і це до кращого!» — думала, дивлячись у бік вхідних дверей.

— Та що ти так дивишся на ті двері?! — запитала Соня. — Чекаєш ще когось?

— Та схоже, що вже ні.

Але тільки я завершила говорити, почувся дзвінок.

— Я скоро буду, — поспіхом сказала і вибігла із великої кімнати.

Відкривши двері, я побачила червоного Нікіту. «Він що, біг?» — майнуло в голові.

— Вибач, що запізнився, — із задишкою говорив він.

«Ну точно біг!» — відповіла сама на своє ж питання.

Хлопець пройшов всередину та, розмотавши шарф, простяг мені невеличку коробочку.

— Це тобі, — посміхнувся він та тихіше додав: — Але не відкривай, коли будеш сама, добре?

— Та добре, — погодилась я, здивувавшись від умови. — Проходь.

Хлопець пройшов у кімнату та подивився на моїх гостей.

Артур сидів на дивані, щось слухав у розповідях Ромки. Поруч із ними Настя показувала Максу щось у телефоні. Та й інші щось обговорювали між собою.

— Бачу, прийшла вся кавалерія, — тихо промовив Нікіта, усміхнувшись.

Я побачила, що йому стало некомфортно. Якраз цього я і боялась.

— Проходь! Чого встав? — я намагалась трохи прибрати незручність, яку ж сама і створила.

Я затягла хлопця до кімнати та представила:

— Це Нікіта. Мій друг.

Гості-однокласники майже нічого не відповіли, окрім Соні.

— Та ми знайомі… — незадоволено сказала дівчина.

Але інші мої гості відповіли дружелюбністю. «Може, і не все так вже погано?» — подумала я.

Минула перша година, а нічого страшного і не відбулось, окрім того, що половина гостей ігнорували Нікіту. Але трохи випивши, всі стали більш розмовні. Соня навіть почала щось таке, як залицятись до того, кого щойно ігнорувала.

— Я… вийду на балкон, гаразд? — сказав він мені, уже одягаючи куртку.

Мене це навіть трохи розсмішило. Схоже, він просто хотів втекти від Соні, яку вже помітно розвезло.