РОЗДІЛ VІI

Додому я повернулася вже підвечір. Батьків не було. Як завжди, до ночі на роботі. Що ж робити… Швидко переодяглася у домашній одяг, зібрала волосся у хвіст і сіла за гру.

Час пролетів дуже швидко, як куля із пістолета М1911. Я і не помітила, як повернулись мама із татом. Лише налякав шум із кухні, який відволік мене від гри. А слідом роздався голос мами, це вона, напевно, тата сварила.

— Привіт, — почала я, вийшовши на кухню.

— А? — тато відірвався від розбитої тарілки і подивився на мене. — Доцю, привіт.

— Як там на роботі?

— Ой, та все добре, як звичайно, — мама обняла мене. — Скоро будемо вечеряти.

— Та ні, дякую. Я не хочу. Вечеряйте самі.

Я і дійсно була не голодною. Тож після кухні пішла до себе. Вже не грала, дивилась Інстаграм. В один із моментів мені стало цікаво знайти Нікіту. Я подивилась його прізвище та стала вводити. Не знаходило. Як я тільки не намагалась. І після сотні спроб нарешті подумала, що та ну його.

Та і на годиннику вже дванадцята ночі, пора спати. Але без душу не можу. Ще пів годинки пішло на теплий душ, а тільки потім я лягла у свою постіль. Навіть майже не крутилась, заснула відразу.

— Блін! — викрикнула, сівши на ліжку. — Проспала!

Я моментально скочила із ліжка та побігла вмиватись. Потім так же швидко зібралась та вискочила із квартири. Вже на першому поверсі згадала, що не закрила двері.

— Чорт! — крикнула та знову зайшла у ліфт.

Всю дорогу я психувала. Не те щоб я запізнювалась, це, як то кажуть, не вперше. Просто не подобається, коли все наперекосяк.

Ось і школа, нарешті. Я залетіла всередину, піднялась на другий поверх, де нам поставили перший урок, та добігла до аудиторії. Зайшовши, я обдивилась клас. Вчителя не було. Дивно.

— Запізнюємося! — посміхаючись, викрикнув Макс.

— Та йди ти! — відповіла, йдучи до свого місця. — А де ж біолог?

— Тебе шукає, — відповів Артур. — Сказав, що без тебе не може.

— Ну нарешті! Він-то краще за тебе.

— Чуєш?! — викрикнув хлопець.

— Чую! — сіла на своє місце та глянула на Настю. — Скажи хоч ти.

— Скоро буде, — відповіла подруга. — Вийшов по тести.

Я подивилась ліворуч. Вже сьогодні Нікіта на місці. Сидів та, час від часу, задумливо крутив ручку в пальцях. Але я різко відвернулась від хлопця, коли він глянув в мою сторону. Та ще так хмикнув, наче насміхається. Чи, може, мені лише показалось це?

Далі було все, як завжди. Біолог приніс тести, ми скатали їх із інтернету, та до кінця уроку чоловік перевіряв наші роботи. А вже на перерві я вийшла в коридор. Людей було багато, та кожен четвертий звертався до мене. А я ж усім лише відмахувала головою.

Я саме йшла повз туалет, коли двері різко відчинилися і із них вилетів якийсь хлопець, трусячи руками, щоб висушити їх.

Ми майже врізалися одне в одного.

— Ой… — вирвалось у мене. — Тут взагалі-то люди ходять! Можна обережніше?

Я спочатку не помітила, але переді мною, як не дивно, стояв Нікіта.

— Вибач… — посміхнувся хлопець та досі машинально струшував пальці від води.

Я вже хотіла щось відповісти, типу «буває», і пройти повз, але він раптом примружився і, подивившись на мене, продовжив:

— Слухай, а ти можеш пояснити, чому ти так сьогодні на мене дивишся?

— Я? — я різко відвела погляд. — Тобі здалося.

— Ну, як так, то ладно, — спокійно відповів Нікіта, роблячи вигляд, що недовіряє.

— Просто… — я зам'ялася, гарячково вигадуючи, як змінити тему. — Я хотіла запитати, як ти почуваєшся.

Він трохи здивувався.

— У сенсі?

— Ну… — я нервово знизала плечима. — Вчора тебе не було. Казали, що в тебе живіт сильно болів.

— А! Це! — він усміхнувся. — Все нормально. Нічого серйозного.

— Ну й добре.

Я напружилась і хотіла запитати, що ж він робив у ТРЦ… та ще і не сам. Але замість пред’яви я просто мовчки дивилась на хлопця. Він дивився якось дивно, ніби хотів щось спитати, але передумав.

— Дякую, що запитала, — нарешті сказав він. — Мені приємно.

— Гаразд, — сказала я і зробила крок убік. — Я піду.

— Ага, — кивнув він. — Побачимося на уроці.

Я пройшла далі коридором, відчуваючи його погляд спиною. «Чому ж він обманув?» — подумала я. І щоб якось відволіктись, я втиснулась у розмову подруг із паралельного класу.

— О, Аліно! Давно не бачились, — почала подруга. — Що ти, будеш святкувати ДР?

Точно! В мене ж скоро День народження! Вже післязавтра, а я і забула.