РОЗДІЛ VІ

Ковзанку на свіжому повітрі ще не відкрили — ще надто тепло. Тому всією нашою немаленькою компанією ми попрямували до торгового центру, який тут неподалік, приблизно за кілька кілометрів від школи. Там була крита ковзанка, а заразом купа магазинів, кафе і всього того, де можна бездумно вбити кілька годин.

— Чого ти така сумна? — запитала Настя, переставляючи ноги поруч із моїми. — Школи немає, ми йдемо кататися на ковзанах. Це буквально ідеальний день.

— Не знаю… — знизала я плечима. — Начебто все нормально.

— Та ні, — впевнено, на всі сто, заперечила вона, — я знаю, коли все нормально. А зараз щось не так. У мене є парочка здогадок, але, може, не гратимемо в угадайку?

— А мені й гадати не треба, — огризнулася я і кивнула в бік хлопців, що йшли попереду. — Я знаю, чому для тебе це «ідеальний день».

— Ой! Та ну тебе… — чмихнула Настя і дійсно пішла вперед.

Можливо, я її справді зачепила. Але мені було байдуже. Нехай не лізе до мене зі своїми здогадками. Тим більше, ображається вона зазвичай недовго… принаймні раніше було саме так.

Ось ми і дійшли до ТРЦ. До льодової арени нам залишилось лише піднятись на третій поверх, де вона і була.

По всьому центру вже грала новорічна музика, та де-не-де були і прикраси, типу вінків та гірлянд. Це вони шустро зробили. Особисто мені подобається.

Але те, що довкола є і інші люди, так сказати, гості ТРЦ, то було не лише гарно, а і неймовірно шумно. А також по льоду вже ковзали люди… багато людей. І як так покататися, щоб потенційно не стати жертвою гравітації?

— Аліно! Аліно! — до мене підбіг Артур, сяючи, як одна із лампочок гірлянди на стіні. — Покатаємось?

— І навіщо тобі це? — стомлено запитала я.

— Ну, як навіщо? Ти ж кататись не вмієш. Чи вже навчилась? — от зараза, він ще і знущається.

Але, будучи чесною, то він правий. Я і справді не вмію кататись на цьому замороженому озері. Каталась як равлик, так і продовжую. Але зізнаватись у цьому Артуру я не збиралася. Хай краще я впаду кілька разів, ніж знову попаду під його вплив.

— Так, навчилася, — впевнено обманюючи, відповіла я і прибрала його руку зі своєї. — Тож зроби мені подарунок — відчепися.

Моя заповітна мрія — щоб Артур нарешті перестав чіплятись до мене зі своєю дружбою. Мене дуже дратувало, що один день він гуляє з якимось дівчиськом, а наступного — намагається клеїтися до мене. Бісить!

— Артуре, йди катайся з кимось іншим. Дивись, як на тебе дивиться та дівчина, — додала я, махаючи головою у бік раптової дівчини поряд із нами.

— Та тихіше ти… — хлопець натягнув свою фірмову криву посмішку. — Можна й не кричати на весь торговий центр.

«Та йди вже!» — подумала я і нарешті вийшла на лід.

Якщо за перші хвилини я не впала, то це добрий знак. Це значить, що Артур знову не прилізе зі цим своїм «допомогти?». Хоча… із його станом… Я випадково помітила його за кілька метрів. Він так чіплявся за борт, що… «Стоп! Він же завжди вмів кататись!» — згадала я та помітила, як його підтримує та дівчина, на яку я вказувала. «Зрозуміло!» — подумала, теж, як і він, тримаючись за борт.

Я кожну хвилину проклинала ідею сюди прийти. А чим далі у ліс, тим більше дров. Терпець увірвався, коли в мене влетів якийсь малолітній пацан. «Все… Досить! Вижила — і добре!» — думала я, встаючи на ноги.

Я сиділа на лаві та дивилась в телефон, чекаючи, поки мої однокласники нарешті накатаються та остаточно змерзнуть. Дівчата просили повернутись, але я відмахувалась як могла. По правді, раніше я любила ковзанку, але після перелому щось, знаєте, не дуже. По секрету скажу, думала, що більше ніхто не втілить любов у цю дитячу забаву, однак не все так однозначно. Але це далі.

І не пройшло і сита років, як мої нарешті всі позамерзали та вилізли із тієї ковзанки. Я вже мала надію, що скоро буду вдома грати в свою улюблену гру. Так тут Макс запропонував зайти до Макдональдсу. Я дійсно була голодною, тож хлопець мав рацію.

Та і тут недалеко. Він знаходився прямо навпроти арени, тому, як то кажуть, ідея була прийнята усіма миттєво.

Ми зайшли у кафе та стали думати над заказами, стоячи біля моніторів на стінах. Я, особисто, замовляла собі мак-меню. Що-що, але помітити знайоме темно-сіре пальто було неочікувано.

Я швиденько закінчила замовлення, відійшла від терміналу до виходу та подивилась вглиб торгового центру.

— Аліна? — здивовано гукнула мене Настя. — Ти куди?

— Все нормально, — швидко відповіла я. — Я зараз повернуся.

Я вийшла з Макдональдсу і пішла, дивлячись на хлопця в сірому пальто. Так, я не помилилася. То був Нікіта.

Він зайшов до якогось магазину із іграшками. Я спочатку не помітила, але він був не сам. Біля Нікіти стояла якась біловолоса дівчина. Вони стояли настільки близько, що аж… що аж можна вже не задавати хлопцю питання, чи є у нього дівчина. Це якось стало абсолютно зайвим.

Я не стала заходити всередину, просто повернулась до друзів. «Як добре, що у Нікіти є дівчина. Вони так підходять одне одному», — думала, поки поверталась до Макдональдсу.