РОЗДІЛ V

Ми закінчили говорити про ситуацію в нашому класі та просто перейшли на інші теми. Я дізналась, що Нікіта в дитинстві займався боксом, любить собак, цікавиться історією Середніх віків. Що він недавно переїхав зі свого міста.

— А чому ж ти переїхав? — поцікавилась я.

— Мого тата перевели по службі. Ось і я з мамою переїхали разом із ним.

— А де ж служить твій тато?

Нікіта легенько посміхнувся та невимушено відповів:

— Та так…

Я посміхнулась. Цікаво спостерігати, як хлопець намагається і не образити, але й одночасно не відповідати.

— Я зрозуміла, — сказала я, дивлячись на годинник. — Ой, мені шкода, але вже час іти.

— Мені теж, — Нікіта підвівся із крісла та поправив своє худі. — Ходімо.

Хлопець сплатив рахунок, і ми вийшли на подвір’я. Уже так добряче стемніло та похолодало. Мій дім знаходиться тут поряд, прямо по вулиці. Пішки дорога займала близько десяти хвилин.

Вже вдома я нарешті могла відпочити, подивитись якийсь серіал чи просто пограти в якусь гру. Несподіваний легкий снігопад наштовхнув мене пограти у «Мафію ІІ». Це, до речі, моя найулюбленіша гра.

Я програла майже ввесь вечір, забивши на домашню роботу. Лише пройшовши главу про тюрму, я вирішила відпочити хоча б трохи.

Але чомусь мені стало цікаво, що ж там сталось між Нікітою та Артуром, що вони аж побились. «Може, це через дівчину?» — посміхнувшись, подумала я. Я, до речі, так і не запитала, чи є у Нікіти дівчина.

Насправді, я тоді не розуміла, наскільки це для мене важливе питання. Чомусь десь усередині душі я мала надію, що хлопець вільний.

Далі — смачна вечеря, теплий душ та міцний сон. Заснути не могла довго, все думала про мій перший шкільний день після відпочинку. З однієї сторони сумно, що така обстановка у класі, а з іншої — навіть цікаво, що буде далі. А буде багато цікавого та не дуже цікавого…

Ранок. Ще темно. А я йшла до школи. Сніг, що йшов увесь вечір, майже розтанув. Залишились лише калюжі, які я намагалась обходити.

Уже йдучи школою, я хотіла побачити, чи прийшов Нікіта. Але, як виявилось трохи пізніше, хлопця не було. Мені цікаво, чому він не прийшов: чи, може, щось трапилось, чи він просто на щось образився?

— Ірино Вікторівно! — я звернулась до класної керівнички, коли вона завершувала урок. — А ви випадково не знаєте, чому сьогодні немає Нікіти?

— Знаю! — відповіла жінка, збираючи свої речі на столі. — Його мама сказала, що у нього дуже сильно болить живіт.

— Ага… зрозуміло, — сама для себе ледь чутно промовила я. А потім, подивившись на Ірину Вікторівну, відповіла вже їй: — Дякую.

Після розмови з Іриною Вікторівною я повернулась на своє місце. Насправді, десять хвилин перерви минають швидко, навіть дуже швидко. Не встигла я і перепочити від англійської, як припхалась ця руда хімічка.

Раніше я мала звичку сперечатись із вчителями. Для мене це як хобі… точніше, було. Із часом я зрозуміла, що вчителі — це, насправді, люди хороші, яким просто потрібно показувати, що ти їх поважаєш.

Однак є такі вчителі, що краще відсидіти у дитячій колонії пару десятків років, ніж ходити на їхні уроки. Якраз до цього списку входила ця прибахнута Юлія Олегівна. Та не просто входила, а, напевно, очолювала цей список.

Як тільки вона припхалась, так і зразу почалось оце її: «Чому ж ви такі ледачі?!»… Її, насправді, не міг терпіти жоден клас цієї школи. Та і вона теж нікого не любила. Я не чула жодного разу, коли вона когось хвалить. Але сьогодні… сьогодні по-іншому!

— А де ж це розумний хлопчик із задньої парти? — поцікавилась руда жінка, дивлячись на порожнє місце Нікіти.

Я здивувалась від її «розумний хлопчик», але, на моє здивування, інші ніяк не відреагували. «Можливо, це просто не перший раз, коли хімічка так звертається до Нікіти», — шукала я відповідь на відсутність реакції однокласників.

Повезло, що до кінця уроку ця ржава чума не досиділа. Звалила до свого класу, бо щось там наробили її п’ятиклашки. Святі діти… святі! Врятували нас від біологічної зброї.

Після того як урок закінчився, до нас знову навідалась класуха та сказала, що з якоїсь причини ті уроки, що залишились, перевели на самоопрацювання.

— Все, я вільна людина! — вигукнула Настя, закидаючи рюкзак на плече, коли ми разом із нею виходили із класу.

Я, розуміюче посміхнувшись, промовила своїм однокласникам:

— До завтра!

Не встигли ми і вийти на поріг школи, як Максим, кращий друг Артура, зупинив нас. Він сказав, що хлопці нашого класу пропонують на заміну зниклим урокам сходити на каток.

Моя подруга аж запищала від радості. Вона дійсно сильно любить каток. А що головніше — вона ще із дев’ятого класу таємно закохана у Максима. Тож мене вмовляв не лише хлопець, а ще й краща подруга.

— Та ладно-ладно! Досить мене вмовляти! — я закотила очі. — Ходімо. Я з вами.