РОЗДІЛ IV

— Ем… Нікіта?

Хлопець, відірвавшись від телефону, подивився на мене.

— Що?

— Чому ти сказав моїй кращій подрузі, що вона тупа?

— Ха… Я зрозумів! — хлопець заховав телефон. — Ти хочеш мене звинуватити?

— Ні! — твердо відповіла я. — Просто цікаво, чому ти такий, такий…?

— Невже грубіян?

— Та ти навіть зараз грубиш! — я вже починала кипіти. — Та чого ти такий пихатий? Я просто підійшла, а ти починаєш…

— Починаю що? — він мене перебив. — Ти перше, що видала, так це: чому я нагрубив твоїй подрузі. Не «привіт» там, а причина грубості!

«Ось тепер видно, чому із цим хлопцем ніхто не спілкується!» — подумала я та вже хотіла піти. Але як тільки я обернулась, Нікіта різко крикнув:

— Та почекай!

Я знову повернулась та кинула злий погляд на однокласника.

— Вибач, перегнув, — почав хлопець. — Давай я тобі розповім свою версію? А то ти знаєш лише одну версію. А так нечесно. Вірно ж?

«Ну, в принципі, у його словах є щось правильне», — подумала я та відповіла:

— Давай. Розказуй!

— Та ні, ну тут… — Нікіта махнув головою у сторону кафе. Це те кафе, що через дорогу. — У кафе.

— Ладно. Ходімо.

Йдучи до того кафе, я внюхувалася у запах, що йшов від хлопця. Він був трохи солодкуватим, але таким приємним. «Цікаво, де він взяв такий парфум?» — промайнуло в думках, як я тільки знову вдихнула цей смачний запах.

Нікіта, відкривши двері, пропустив мене першою. А потім ми знайшли вільний столик, сіли на зручні диванчики.

— Ну, говори, — я досі робила образ злої дівчини. — Навіть цікаво почути.

— Почекай, — хлопець посміхнувся та помахав рукою, покликавши офіціанта. — Ти щось будеш?

Я нічого не відповіла, лише трохи посміхнулась, мовляв: не напружуйся. До нас підійшла офіціантка та запитала, що ми замовляємо.

— Два гарячих шоколади, будь ласка, — відповів Нікіта.

Минуло кілька хвилин, десь дві-три, і нам принесли напої.

— Дякую, — невпевнено вимовила я.

Хлопець хмикнув, відповівши щось по типу «нема за що», та, зробивши ковток, почав говорити:

— Насправді, я дійсно нагрубив твоїм… тобто нашим однокласникам, але це, скоріше, через Артура. Він же твій колишній, вірно?

Я чуть не поперхнулась.

— А… а звідки ти знаєш?

— Та перестань! — Нікіта легко розвів руки. — Це ж видно.

Ну, можливо, він і правий. А поки я робила ковток та дивилась за роботою офіціантів, хлопець продовжив:

— Але зараз не про це. Я з Артуром був знайомий ще десь за тиждень до першого дня.

— І ви посварились?

— Майже, — хлопець потер підборіддя, — побились.

Ну, те, що мій колишній любив вимірювати все силою, я знала чудово. Але цей чому вирішив? Цікаво…

— А… чому? — зацікавлено запитала я.

— Я б сказав, але пообіцяв, що нікому не скажу. Тому…

— Я зрозуміла, — перебила я. — А що далі?

— Коли Артур побачив мене у класі, а тим паче дізнався, що я його новий однокласник, почав жартувати, підколювати, грубити, причому так явно.

— І ти відповів?

— Абсолютно вірно. Але не зразу, трохи потерпів — і почалось, а там слово за слово: «дебіл — сам дебіл»… і все як у всіх, — відповів Нікіта. — А далі й інші почали підтримувати Артура. Чесно кажучи, я просто не стримався.

— Мені здається, чи тобі соромно?

— Ну… можливо, і не соромно, але точно неприємно.