РОЗДІЛ ІІІ

Ми зайшли всередину кафешки та сіли за перший вільний столик.

— Ну? — натякнула я. — І що…?

— Це було десь тиждень назад, — почала Ліза, але потім, звернувшись до Соні, уточнила: — Так же?

Сонька, махнувши головою, продовжила:

— Коротше кажучи, цей Нікіта у перший же день свого перебування в школі нагрубив усім нам.

— Ха… Нагрубив?! — хмикнула я. — А навіщо?

— Ми не знаємо, — вступилась Настя. — Запитай в Артура. Це почалось у них. Та і взагалі, цей грубіян назвав мене тупою істеричкою.

Да-а-а…! Я то думала, що буде щось цікаве, наприклад, цей хлопець, ну там, ябеда чи просто до фіга розумний. А він просто хам…

Ось так буває. Дивишся на хлопця — гарний, навіть милий. А як дізнаєшся щось глибше — ось таке.

Ми ще поговорили про всяке, поки допивали свої напої.

— Ладно, дівчата, ходімо, — вставши, сказала Ліза. — Скоро урок.

Решта уроків пройшли під бурхливі сміхи моїх однокласників. Як не дивно, наш історик захворів… знову, вкотре за рік. А на заміну поставили вчителя із нашої паралелі. А цей чоловік, звичайно, дивний. Любитель теорій змов. Він і був таким, коли викладав у нас десь у шостому класі, а зараз став ще дивнішим та цікавішим від цього.

Наші хлопці усі два уроки намагалися розкрутити Михайла Олександровича на всякі такі незвичайні теми змов. Намагались-намагались — та й вийшло. Було забавно стежити, як пацани по черзі задавали провокаційні питання.

За цим дивились усі, окрім новенького. Він просто втикав у свій телефон та ігнорував усе, що відбувається. Та і ладно. Хоча, якщо чесно, то трохи неприємно, що якийсь там хлопець ламає плюс-мінус дружню атмосферу нашого класу.

Після цих двох уроків я, вимотана школою, йшла додому. Не встигла навіть пройти п’ятсот метрів, як наткнулась на Нікіту. Він стояв до мене обличчям та дивився в екран свого телефону.

Я навіть не знала, як так вийшло, але почала говорити до хлопця. Я не хотіла сваритися із ним. Просто хотіла дізнатись мотив хамства моїм однокласникам.