РОЗДІЛ ІІ

— Ем… привіт, — посміхнулась я. — Ти новенький, так? Я Аліна. А ти?

Він глянув на мене здивовано та якось невпевнено відповів:

— Я? Я Нікітос… Тобто Нікіта.

— Приємно познайомитись… — я недоговорила — перебили.

— Аліно! — подовжуючи «о», крикнув Артур, зайшовши до класу. — Ти знову з нами? Який приємний сюрприз!

— І тобі привіт, — я повернулась до дверей. — Але ти можеш мене не пере…

— Можу, — хлопець підійшов до мене та, обережно взявши за руку, додав: — Можна тебе на пару слів?

Та чому б і ні? Я погодилась та пішла за Артуром. Мені було цікаво дізнатись, чому хлопець вирішив уперше за цей час, що ми не разом, покликати мене поговорити сам на сам.

— Аліно! — серйозно почав він. — Ти щойно повернулася, тому не знаєш, що цього Нікіту потрібно ігнорувати.

— Нікіту? — перепитала я. — А… навіщо?

— Довго пояснювати. Просто не розмовляй із ним і все.

До Артура підійшов його друг із паралельного класу та подав йому руку.

— Привіт, — звернувся він.

Я махнула головою. Хлопець пішов, а Артур продовжив:

— Я сподіваюсь, ти зрозуміла?

Блін! Що він думає? Що може просто так щось сказати, попросити ігнорувати нового однокласника та навіть не сказати причину? Реально? Та ще таким тоном, типу я йому щось винна.

— Ага… Сподівайся! — кривлячись, відповіла я, починаючи йти назад до класу.

— Стій! — крикнув Артур. — Я не договорив!

— Договориш перед дзеркалом, — відкриваючи двері, відповіла я.

Він ще щось там бубонів, але мені пофіг. Ні, а що, нормально? Придумав якусь дурню, а я тепер повинна слухатись! Хоча раніше я велась на таку фігню.

Я пройшла клас, дійшла до своєї улюбленої задньої парти та сіла, кинувши рюкзак на сусідній стілець, зовсім не зважаючи на нового хлопця. Мені, якщо чесно, було байдуже, що тут відбувається. Я не бачила своїх подруг занадто довго. Стільки всього потрібно розказати.

Так і було. Лізка, Соня і Настя цікавились моїм відпочинком, дивились фото та відео, розказували свої новини. Але чим довше я слухала ці розмови, тим частіше поглядала на новенького. За всі ті чотири перерви до нього ніхто не підійшов.

Зараз була велика перерва, і ми із дівчатами пішли у місцеве кафе. Воно було майже поряд — через дорогу.

— А чому з новеньким ніхто не спілкується? Чи наш клас не настільки дружелюбний, що аж ігноруємо новеньких?

— А тобі хіба Артур не казав? — посміхнулась Соня. — Ви ж там…

— Не казав! — перебила я. — То хоч ви розкажіть. Цікаво ж!

— Зараз прийдемо у кафе і розкажемо, — відповіла Ліза. — Потерпи.

Я лише видихнула. Роблять із цього якийсь секрет! Що взагалі зробив такого той Нікіта, що навколо нього така атмосфера? Не вбивця ж він! Зайшовши наперед, скажу, що причина доволі банальна. Я б сказала навіть — дитяча.