РОЗДІЛ І

Я завжди знала, що мене знає вся школа. Кожного разу мені усміхаються, мене зупиняють у коридорах, мене кличуть посидіти після уроків, проводжають додому. Я звикла до поглядів, до шепотів, до хлопців, які змагаються за мою увагу.

Іноді мені здається, що я навіть можу передбачити, хто і коли зробить наступний комплімент. Я навіть встигла за ці останні два роки старшої школи раз, ну десь, чотири побути у стосунках.

По-чесному, мені не сподобалось. Боксер Антон, качок Ден та навіть мій друг ще із дитинства — теж не те. Я вирішила, що цю останню чверть одинадцятого класу я буду просто навчатися. Скажу наперед: не вийшло.

Так, моє сподівання було дуже наївне — що мене нічим не здивувати. І зараз, згадуючи той день… якщо не помиляюсь, це було перше грудня, — все йшло за моїм планом: відучитись і звалити із цього міста. Однак я дуже здивувалась, коли… Так! Стоп! Я почну із початку.

Це був дуже гарний початок зими двадцять п’ятого року. На моє диво, навіть випав сніжок. Так, дрібний, але все одно приємно. Так ось, я, як завжди, йшла до своєї школи. Вона була тут близько: пройти пару кварталів — і на місці.

— Аліна! — на мої бідолашні плечі впали руки подруги. — Ти повернулась?! Нарешті!

— Та повернулась-повернулась. Тільки вчора прилетіла, — посміхнулась я, прибравши руки зі свого білого пальта. — І що я пропустила за ці два тижні?

— Ой, ходімо… розкажу, — дівчина повела мене у бік класу.

Дорогою я дізналася багато чого нового, але, по правді, нецікавого. Настя розказувала із дуже великим захопленням. І махала руками, і міняла голос із тихого на голосний… Одним словом: виговорилась повністю, за п’ять хвилин розповіла про два тижні. І, до речі, хто не зрозумів, Настя — це та подруга.

Я до сих пір не розумію, як можна розповісти все, що можна і не можна, а про найголовніше забути? Напевно, це талант. Ну, значить, ця задача за мною. І почну прямо зараз.

Входити до свого рідного класу було дуже приємно. Мої любі однокласники, друзі… Я так скучала за всіма. Стоп! А це… хто це?

— Насть, а то хто? — я шепотом запитала, дивлячись у сторону невідомого мені хлопця на задній парті.

— А, то… Та не звертай уваги, — дівчина змахнула рукою. — То новенький.

Як тільки я звернула увагу на новенького, так зразу, в цю ж мить, до мене стали звертатись однокласники. Ну добре, зараз я швиденько привітаюся та познайомлюсь із цим новеньким однокласником.