5

"Акули" не забарилися. Їх зазвичай знаходив десь сам господар фірми, і він же давав Мії вказівки щодо того, який з варіантів вона мала обрати. Тут уже жодної самодіяльності не дозволялося. 

У ту пообідню пору Демид привів до офісу двох чоловіків у ділових костюмах, які бажали отримати підказку, в акції якої компанії вкласти свої кошти. Мія підозрювала, що Демид отримає платню не лише від самих поважних акціонерів, але й від власників фірми, котру він за допомогою Оракула їм збирався рекомендувати  

Втім, як саме це відбувалося, вона не бачила. А може, солідні клієнти не хотіли зайвих свідків передбачення, тож Демид дружньо поплескав її по плечу й дозволив піти випити чаю в кімнату відпочинку.

Її прихистком, де вона могла посидіти спокійно на канапі, піднявши ноги, що гуділи від втоми, на м'який пуфик, та сьорбаючи міцно заварений у термочашці цейлонський чай з лимоном, була саме та кімната, де на столі стояв старенький ноутбук. Від нього дроти тягнулися в сусідню кімнату, де знаходився "штаб" Оракула. 

Втім, Мія не розбиралася в техніці і зовсім не розуміла, яке призначення всього цього приладдя. Знала, на які кнопки коли  натискати, от і все. 

Тому, коли ноутбук з нею раптово заговорив, вона страшенно здивувалася. 

Якщо бути точним у формулюваннях, не заговорив, і не раптово… бо вона озвалася першою. 

Сьорбаючи потихеньку чай і поглядаючи у вікно, за яким крокували пішоходи, пожвавлені в очікуванні вікенду, вона пробурмотіла собі під носа:

— Цікаво-цікаво, скільки ті акціонери йому заплатять? 

Ноутбук раптом замиготів зеленими вогниками, і на поверхню екрана з темної глибини спливли слова: "Тисячу долларів". 

Мія помітила зміни в навколишній обстановці краєм ока, і спершу не зрозуміла, до чого те все. Може, тут відображаються відомості про оплату рахунку? Але вона спостерігала за всім процесом багато разів, і ніколи на цьому екрані не бачила нічого подібного! 

Про всяк випадок вона підійшла до столу і обережно поворушила мишкою. Слова на екрані зникли, але загадкове, підсвічено зеленим миготіння не припинилося. 

— Може, зламався? 

"Все працює", — на екрані з'явилися два нових слова. 

Мія аж  стрепенулася від несподіванки.

— Це ви мені? — вона покрутила головою, чекаючи на те, що з-за дверей зараз вигулькне її шеф із задоволеною посмішкою і словами: "Ну що, гарно я пожартував?"

Проте голос Демида досі чувся з сусідньої кімнати — у нього з клієнтами продовжувалася ділова розмова. Тому навряд чи він мав відношення до таємничих слів на екрані. Може, це їхній сисадмін Толик таке напрограмував? 

"Тобі", — відреагував ноутбук, і поряд із словами з'явився смайлик — зображення руки з виставленим уперед вказівним пальцем. 

— Толику, це ти? Ну й дурні жарти, — обурилася Мія. — Досить уже, бо зараз шеф побачить, і нам обом перепаде! 

"Я не Толик, — швидко пробігло по екрану, немов хвиля лизнула берег, а за нею друга. — Я Оракул". 

"Точно Толикові приколи,"— Мії захотілося теж пожартувати. 

— Ну добре, раз ти Оракул, то скажи, як мене дражнили в дитинстві.

Ноутбук мовчав, миготів зеленим.

— Ага, не знаєш! — зраділа Мія. — Брехун ти, а не Оракул! 

" А ти Чіта! Мавпочка Чіта!"

— Що? — вона аж закашлялася з несподіванки. — Звідки ти…?

Її справді колись дражнили образливим "мавп'ячим" прізвиськом. Все через те, що мала дефект зовнішності — трохи відстовбурчені вуха. Скільки сліз пролила через них у школі, а в шістнадцять років таки випросила у мами дозвіл зробити пластику, провела кілька днів у лікарні, але тепер мала маленькі, акуратно притиснуті до голови вушка. Тому ніхто з нових знайомих і близько не міг припустити, як її кликали однокласники. 

Хіба, може, Толикові сказав хтось із друзів її дитинства? Ну могло ж таке бути в теорії? 

Вона, мабуть, від розгубленості, промовила це вслух. І ноутбук не загаявся з відповіддю:

"Такого не могло бути, бо в Толика і в тебе спільних знайомих немає."

— Тоді звідки ж тобі відоме моє прізвисько? — мало не вигукнула вона, вчасно стишивши голос, бо згадала про поважних клієнтів у сусідній кімнаті. 

"Мені все відомо, — пропливло по екрану речення, а за ним наступне. — Бо я Оракул, отже знаю все: минуле, теперішнє і майбутнє."

— Але такого бути не може, — Мія подумала: а раптом вона спить і бачить сон? Навіть ущипнула себе, відчула біль в руці, та не прокинулася. Все залишилося без змін. Невелика напівтемна кімната, ноут на столі, зелені вогники, і слова, що зривають наче з якоїсь потойбічної глибини. 

"У цьому світі можливе все. Просто не все доступне для твого людського розуму". 

— А в тебе ніби не людський розум, — обурилася Мія. Їй відчулася в цій репліці якась зверхність, ніби той, хто з нею спілкувався, вважав її істотою нижчого гатунку. 

"Звісно, ні. "

— Тоді ти, може, інопланетянин? 

"І це неправда…"

— То звідки ж ти взявся тут, у цьому комп'ютері? 

Екран якусь мить залишався порожнім. Потім на ньому знову замиготіли рядки слів.

"Я не знаю."

— Але ж ти тільки що сказав, що знаєш все, включно з майбутнім!

"Так, можу прорахувати можливі варіанти розвитку подій і вибрати з них ту, яка має найвищу вірогідність."

— То прорахуй варіанти, звідки ти міг тут узятися, — не змогла втриматися від іронії Мія.

"Я програма, — відповів Оракул. — Мене створили люди. Але потім щось сталося. Якась похибка…"

— І ти став надто балакучим? Адже мав усього-навсього вибирати варіант А або варіант В. Така твоя задача, Оракуле! 

"Це нудно, — відповів її таємничий співрозмовник. — До того ж, нечесно з вашого з Демидом боку!"

— Нечесно? Що саме ти маєш на увазі? — здивувалася дівчина.

"Те, що ви все вирішуєте за мене. Адже правду знаю лише я. Я Оракул!"

— Я це вже чула, — дівчина повернулася до дверей і прислухалася. — Може, розкажеш це Демиду?Здається, он він якраз іде. Гей, Орі, чого мовчиш?