2

Кудись зникли сірі розпечені на сонці гаражі та бетонні огорожі. Дівчина ніби потрапила на знімальний майданчик, де екранізували книгу про побут кінця дев'ятнадцятого — початку двадцятого століття. 

З-за охайно підстриженої живої огорожі виглядали шпалери витких троянд, які утворювали свого роду коридор, у кінці якого і стояв той пречудовий пофарбований у жовте будинок. 

Він мав строгий класичний фасад, облямований терасою, яка спиралася на білі колони. Дах був вкритий темно-червоною черепицею, а всю бічну стіну, яку могла роздивитися Мія, ховали під собою пагони плюща. 

 Правда, вікна та двері трохи вносили дисгармонію у цей острівець старовини посеред сучасного мегаполісу. Вони були новими, металопластиковими, навіть захисні стрічки з них іще не зняли. Складалося враження, що в домі тільки-но завершили ремонт. Он навіть робітник, одягнений у синій комбінезон, прикріплював до стіни новесенький кондиціонер. 

Супутник Мії, підійшовши ближче, привітався з майстром.

А потім повернувся до дівчини і спитав:

— А ви, певно, роботу шукаєте?

— Так, — кивнула вона. Ну звісно, раз прийшла на співбесіду, то не просто свої красиві очі хоче показати. 

— А який ви маєте диплом? 

Його очі пильно стежили за нею і чимось нагадали Мії двох степових павуків, які зачаїлися в нірках.

— Я ще вчуся, — трохи збентежено відповіла вона. — Вступаю на магістратуру. 

— Он як! На якому факультеті навчаєтесь?

— На психологічному, — Мія сама не знала, чому відповідає на такі некоректні запитання. Зрештою, можна було спитати у відповідь: "Вибачте, а для чого вам ця інформація?"

Втім, у нестандартних ситуаціях вона часто губилася і правильне рішення про те, як слід діяти, приходило на гадку з запізненням. 

Незнайомець же все не вгавав: 

— Отже, ви майбутній знавець душ людських? Погляньте на мене, що ви про мене скажете, як психолог? 

"Ви неввічливий і самозакоханий", — подумала Мія. 

Але вголос сказала: 

— У вас є якась таємниця. 

— Цікаво! —  знову здивувався чоловік. — А як ви дійшли до такого висновку? 

— Просто в мене добре розвинена інтуїція. 

Мія надала своєму обличчю значущого виразу. Ну що ж, якщо йому подобається кпинити над нею, вона відповість тим самим. 

— Добре, тоді скажіть, що це за таємниця?

Він ледь скосив очі вбік, і дівчина зауважила цей порух.

— Можливо, вона пов'язана з цим будинком, — говорила навмання, але з так само впевненим виглядом. Навчилася цього на екзаменах, знала, що деяким викладачам, навіть якщо не знаєш правильної відповіді, можна було "заговорити зуби". 

— А як ви ставитеся до передбачень майбутнього? — він зупинився прямо перед нею, дивився в очі, ледь похитуючись з носка на п'ятку. 

— Ну, це, зважаючи, які передбачення ви маєте на увазі…

— Чи можна вгадати, що піде дощ, не читаючи синоптичних сайтів?

— Так, можна. Зазвичай перед дощем стоїть тиха тепла погода. І ластівки низько літають…

— А хто виграє на президентських перегонах? 

— Це вже важче, але можливо. Кого краще пропіарять, той і виграє. 

— А хто стане переможцем футбольного матчу? 

— Я не дивлюся футбол, але мені здається, що тут уже більшу роль грає випадок. Хіба що одна команда дуже сильна, а інша геть слабка. 

— А якщо всі будуть говорити, що переможуть слабші? 

— Це значною мірою може вплинути на результат, — задумалася Мія. — Адже та команда, що апріорі є сильнішою, може почати нервуватися й допускати помилок, коли глядачі голосно вболіватимуть за їхніх суперників…

— Добре, ми прийшли, — він відчинив перед нею двері і пропустив досередини. У приміщенні було прохолодно, певно, працював кондиціонер. Пахло, як у школі перед першим вересня — свіжим ремонтом, книгами, трохи деревом і очікуванням чогось нового, незвичного.

Мія озирнулася навколо. Вони стояли в просторому холлі, куди виходили кілька дверей без жодних табличок.

— Ви не підкажете, куди мені йти далі?  — спитала вона. 

— Можете сюди, — він відчинив крайні двері. За ними була приймальня. Молода білява дівчина з гладенькою зачіскою і обличчям відмінниці-зубрилки щось швидко набирала на комп'ютері. 

— Леро, до тебе відвідувачка, — звернувся супутник Мії до секретарки. Та підняла на дівчину круглі, блакитні, як у ляльки, очі.

— Ви на співбесіду? Заповніть…

— Та пусте, — перебив її чоловік. — Співбесіда вже відбулася, панну прийнято на роботу. До речі, як вас звуть? 

Мія стояла і кліпала очима. Не могла зрозуміти, чи він жартує, чи говорить серйозно. Зрештою, голос прорізався:

— Соломія Кравець. Можна просто Мія. 

— Ну що ж, ласкаво просимо панну Соломію до нашої компанії! 

Він підійшов до столу, за яким сиділа секретарка, безцеремонно відсунув одну з шухляд і дістав звідти блакитний значок, схожий на глобус. Лише посередині знаходилося стилізоване зображення людського ока, а згори і знизу над ним був розміщений напис готичним шрифтом чорного кольору: "Корпорація "Оракул". 

— Мене й справді прийнято? — здивовано перепитала Мія.

Незнайомець ( якому секретарка мало в рота не заглядала) тільки усміхнувся.

— На випробувальний термін. Завтра можете розпочинати роботу…