Корпорація "Оракул". Розділ 1

Корпорація "Оракул"

1

— Пройдіть сто метрів на західний схід, — пробубонів механічний жіночий голос у смартфоні, який Мія стискала в руці. 

— Трясця, що таке "західний схід"? — дівчина ще раз активувала додаток, увівши адресу, яку безрезультатно шукала ось уже півгодини.

Але смартфон взагалі вирішив застрайкувати і викинув на екран іконку з написом "нічого не знайдено".

Отакої! Називається, прийшла на співбесіду! 

Щоправда, вона ще не запізнилася, до часу "Х" залишалося десять хвилин. Але знайти таємничий будинок №13 на Вишневій вулиці виявилося непосильною задачею навіть для навігатора, котрий досі свою власницю ніколи не підводив. 

Зрештою, вона зараз стояла саме на Вишневій вулиці, поряд із величезною спорудою, схожою на якийсь склад чи ангар, маленькі заґратовані віконця якої похмуро визирали з-за бетонної огорожі з колючим дротом. "Ніби в'язниця" — подумала Мія. 

Поряд піднімалися інші будівлі, явно технічного чи промислового призначення. На одному паркані була табличка "Вишнева, 14", а споруда поруч була підписана величезною кривою цифрою "46". На іншому боці табличок не було зовсім, лише безкінечна глуха огорожа з намертво зачиненими воротами.

Тихо, порожньо, повна відсутність людей чи машин. Кому могло спасти на думку влаштувати офіс у цій забутій усіма промзоні? 

Можливо, в місті дві вулиці Вишневі, і їй потрібно зовсім на іншу — раптом сяйнуло у голові дівчини.

Вона закрутила головою в пошуках будь-кого, хто міг би допомогти. Може, пощастить, і зустрінеться якийсь таксист, котрий відвезе її до потрібного місця, і вона навіть встигне на співбесіду?

Та з кожною хвилиною сподівання ставали все примарнішими, а вулиця залишалася безлюдною…

***

Мія знову почала гарячково нишпорити в телефоні. "Хіба погуглити назву цієї, як там її…корпорації? Слово ж яке, язика зламати можна, поки вимовиш!"

Занурившись у переходи за численними посиланнями, кожне з яких заводило все в нові лабіринти Інтернету, але ні на крок не наближало її до пошуків таємничого будинку, дівчина й не зауважила тихих кроків за своєю спиною. 

Здригнулася і підняла голову, тільки почувши неголосний, ледь хрипкуватий голос з дуже чіткою, виразною артикуляцією. Так, наче його власник був актором або ж диктором на радіо.

— Ви когось шукаєте? — спитав незнайомець 

Мія побачила перед собою високого, спортивної статури чоловіка з короткою чорною борідкою і таким самим темним, ледь розпатланим волоссям. З-під нього поблискували глибоко посаджені карі очі. Чоловік був одягнутий у білу футболку з короткими рукавами та сині джинси. Вона мимоволі вихопила оком татуювання на його правому передпліччі: орел, що розгортає крила. 

— Ні, точніше так… — вона вибачливо усміхнулася. — Не когось, а що. Будинок під номером тринадцять.

— Та, його всі шукають, — махнув рукою чоловік з татуюванням. — І ніхто не знаходить. Ходімте, я вас проведу.

— Та не обов'язково…

Мія  трохи злякалася. Раптом це якийсь злочинець? Навколо, як назло, жодної душі. 

— Ходімте, ходімте, мені по дорозі, — він кивнув головою в бік ледве помітного провулочка, що зникав у кущах ялівцю, а над ним змикали свої лапи дві ялини.  — Ось сюди, обережно, не спіткніться. Тут сходинки.

Мії нічого не залишалося, як рушити за ним. Тим більше, що чоловік зупинився прямо біля повороту, пропускаючи її вперед, ще й гілля колюче відвів рукою. 

Вона зробила крок уперед і вниз, на першу сходинку, якої з дороги зовсім не було видно. І, спускаючись до старого пофарбованого в жовте будинку, опинилася ніби в іншому світі…