5

Вони так чудово погуляли в парку, знайшли куточок з гойдалками та різними атракціонами, потім знову годували лебедів.  Тоді і самі, відчувши, що зголодніли, всілися прямо на газоні, й Аля дістала пакунок із передбачливо захопленими з дому бутербродами.

Тут, на свіжому повітрі, звичайна повсякденна їжа здавалася справжнім делікатесом. А розмови “ні про що” — таким цікавими, що не зрівнялися б із найбільш захопливим фільмом з “ефектом присутності”. Тільки одне засмучувало Алю — що ця зустріч скоро добіжить кінця. Вони з Вітом познайомилися волею випадку, проте у кожного свої плани на життя, ретельно прописані батьками, і навряд чи в них знайшлося б місце для власних бажань молодих людей.

Мабуть, Віт теж подумав про те саме, бо Аля помітила, що він, завжди веселий і балакучий, дещо спохмурнів. І вона наважилася — рішуче вдихнула повітря, немов перед стрибком у воду, та промовила:

 — Віте, слухай, я маю тобі щось сказати!

Хлопець мовчки дивився на неї, і в його очах Аля прочитала щось таке, що додало їй упевненості продовжувати своє зізнання. 

 — Я позавчора сказала тобі неправду, — дівчина опустила очі і відчула, як до її щік приливає кров.  — Насправді я приходила до “Чумацького Шляху” на побачення. Але, знаєш, за ці два дні я зрозуміла, що мій партнер мені зовсім не подобається. Я не 

хочу більше з ним зустрічатися, і вирішила, що прямо сьогодні скажу йому про це.

 — Але ж ти, наскільки мені відомо, так із ним і не зустрілася? — спитав Віт, крутячи в руках якусь травинку.

 — В реалі ні, але я зустрілася з тобою… Ой, вибач, мені не треба було цього говорити!

 — Знаєш, я теж хочу тобі щось сказати, — Віт узяв її за руку. — Я так само тобі збрехав, бо теж приходив сюди на побачення. Але я навмисне вирішив не йти до кав’ярні, бо мені не подобається моя партнерка. Вона — така дурненька блондиночка, яка тільки й знає, що увесь час робити селфі та говорити про моду. У неї навіть ім’я таке претензійне — уяви собі, Амалія! 

 — Віте, — спитала Аля, намагаючись залишатися спокійною — А яке твоє повне ім’я? Ну там, Віктор чи Віталій?

 — Я не дуже  люблю своє повне ім’я, — похитав головою хлопець. — Батьки назвали мене на честь прадіда — Вітольдом, але я завжди прошу називати мене просто Віт.

 — Вітольд, значить… — очі дівчини сердито блиснули. — Ну ти й брехун! Брехун і нахаба!

 — А що таке? Що я не так сказав?

 — Усе не так! — дівчина відчула, що сльози навертаються їй на очі.  — По-перше, ти обізвав мене дурною блондинкою, а яка ж я блондинка? У мене русяве волосся! А по-друге, ти не прийшов до мене на побачення, сказав, що зайнятий, а сам гуляв із іншою дівчиною!

Віт виглядав збентеженим.

 — Ой, Аль, я й не подумав, що це можеш бути ти! У вірті ти зовсім інша… І як я міг гуляти з іншою дівчиною, якщо я гуляв з тобою?

 — Але ж ти не знав, що це я… І тобі не подобається моє ім’я, мабуть, і я сама не в твоєму смаку!

 — Зовсім ні, якраз у моєму! — хлопець обійняв її за плечі. — Ну, Алечко, вибач… Слухай, а давай почнемо все спочатку! Наче ми ось тільки зараз познайомилися, а не в тому дурному вірті!

Дівчина підняла голову й поглянула йому у вічі:

 — Справді, я тобі подобаюсь?

 — Ну, звичайно! Навіть дуже!

***

Коли Аля того вечора  повернулася додому , мама вже була настільки стурбована її довгою відсутністю, що місця собі не знаходила.

 — Доню, ну нарешті! — вигукнула вона. — Де ти пропадала?

 — Ой, матусю, вибач… А я не сама! Знайомся, це Віт!

Мама перевела погляд на трохи засоромленого хлопця, котрий стояв на порозі, не знаючи, що йому робити.

 — Виявляється, я забула вдома телефон, — щебетала Аля, — тож не змогла викликати таксі. Але Віт запропонував провести мене. У місті так цікаво!

 — Добрий вечір, Віте, — посміхнулася Алина мама. — Заходьте сюди, до кімнати. Хочете чаю? 

 — Так, не відмовлюся, — кивнув хлопець.

Коли Аля допомагала мамі на кухні наливати чай і розкладати в тарілочки фрукти і печиво, вона не втрималася і  прошепотіла:

 — Ой, мамо, я скільки тобі маю розповісти! Насправді ми з Вітом не ходили до кав’ярні, а просто гуляли парком. Я навіть не знаю, де знаходиться той “Чумацький шлях”, та ні крапельки про це не шкодую!

 — Звичайно, не знаєш, — мама погладила її по голові, — бо жодного “Чумацького Шляху” в нашому місті немає. 

 — Як так? А навігатор…?

 — То спеціально придумано, щоб влаштувати для молоді пригоду. Адже якби ви прийшли до справжньої кав’ярні, то, скоріше за все, втупилися б у свої телефони і навіть не дивилися  один на одного. Відбували б повинність, тільки і всього. Але зараз ми прагнемо, щоб хлопці і дівчата знову поверталися з віртуального світу у світ реальний, навчалися милуватися природою, знайомитися та зав’язувати стосунки просто так, без особливих причин. 

 — А якби Віт мені не сподобався? 

 — То сподобався б хтось інший! Головне було — вивести тебе зі своєї “мушлі”  у великий світ, і здається, нам це вдалося…

 — Так! — очі Алі сяяли. — Я дуже рада, що вам спала на думку така ідея!

 — Але про неї нікому не треба говорити, бо це секрет, — посміхнулася мама. 

І вони понесли частування до вітальні, де на Алю чекав її ідеальний партнер. Хоча, на превелике задоволення, він виявився зовсім не ідеальним. Як і вона сама. Але від того обоє не почувалися менш щасливими...