4

 — Ну що, доню, як минуло побачення? — запитала мама, як тільки Аля з’явилася на порозі.

 — Все добре, — дівчина сіла на стільчик у передпокої і зосереджено взялася розшнуровувати босоніжки.

 — А що ти замовляла, здається, я не бачила твоїх фото в Інстаграм?

 — Ой, та нічого особливого… тістечка, каву. Не було чого фоткати.

 — А партнер тобі сподобався? Не дуже розчарована його реальним образом?

 — Я не надто добре його роздивилася, — Аля вдає, що щось шукає у сумочці. Десь там був аркушик з номером телефона Віта, треба знайти його і переписати у пам’ять свого мобільного.

 — Мабуть, повтуплювалися кожен у свій смартфон та й так просиділи все побачення, — мама похитала головою. — А ви хоч про наступну здибанку домовились?

 — Так, звичайно, — Аля нарешті знайшла заповітний папірець і міцно стиснула його в кулаці. — Віт… тобто мій партнер завтра  має вирішувати якісь справи в університеті, а післязавтра ми хочемо знову зустрітись на тому ж місці.

 — У “Чумацькому Шляху”? — уточнила мама з легкою посмішкою.

 — Звісно, а де ж іще… Ой, мамо, надворі так спекотно, я в душ, — і Аля поспішила втекти, щоб уникнути подальших розпитувань.

***

Увечері вона неохоче зайшла у вірт. Що б там не було, але з партнером треба поспілкуватися, бо він приходив на побачення, чекав її, а вона так і не з’явилася. Ще поскаржиться її батькам, неприємностей не оберешся…

Вони зустрілися поблизу Ейфелевої вежі. Навколо росли квітучі  сакури ( то пусте, що в реалі літо, у вірті погоду та пору року можна  обирати вільно, як і зовнішній вигляд людини). Пурхали голуби, проходили, взявшись за руки, такі самі закохані парочки.

Утім цих двох парочкою можна було назвати хіба з натяжкою. Вони сиділи на лавці на поважній відстані один від одного та вдавали, що милуються чудовим краєвидом.

Алін партнер був високим,  мускулястим молодиком з суворим виразом обличчя, який нагадував їй актора Арнольда Шварценеггера.  Раніше вона пишалася, що в неї такий показний наречений, але зараз дивилася на цю гору м’язів з острахом. 

“Хтозна, хто ховається під віртуальним образом? — вперше замислилася вона. — Може, це якийсь страшко, що тільки вдає з себе супергероя? Ще й такий мовчазний, потайний. Хтозна, чого він ото все мовчить? Мабуть, я зробила велику помилку обравши собі за партнера “кота в мішку”...

Ще кілька днів тому такі думки навіть не прийшли б їй у голову. Але зараз, поспілкувавшись із реальним, справжнім хлопцем, вона вже мимоволі порівнювала Віта зі своїм віртуальним кавалером, і явно не на користь останнього…

 — Ти, мабуть, ображаєшся на мене? — зрештою спитала вона, проганяючи нахабного птаха, який усівся на лавку поруч із нею і випрошував харч.

 — Та ніби ні, а за що я маю ображатися? — відповів хлопець ( Аля раптом зрозуміла, що забула його ім’я. Якесь таке дивне, старовинне. Аскольд чи що?)

 — Я не змогла прийти на побачення, захворіла. І були проблеми з інтернетом, тому не вийшло написати повідомлення. Мабуть, ти мене чекав у кав’ярні…

 — У мене теж не вийшло  прийти на це побачення, — буркнув її партнер. — Я був дуже зайнятий, і тепер не знаю точно, коли зможу звільнитися.

“Таки образився”, — вирішила Аля, але, на диво, від того, що наречений не наполягає на швидкій зустрічі у реалі, її настрій тільки поліпшився.

 — Та я теж ще не зовсім одужала, — хутко відповіла вона. — Давай перенесемо це побачення на тиждень чи два.

 — Добре, я не проти, — він піднявся із лавки. — Вибач, зараз мушу йти. Бувай, одужуй швидше!

 — Дякую!  — Аля, провівши очима його високу постать, вільніше відкинулася на спинку лавки. Тепер уже можна було не вдавати з себе вишукану леді.

Але цей Париж такий нудний, їхній парк куди цікавіший!