3

Аля розуміла, що часу в неї зовсім мало, і запізнюватися на побачення їй не дуже хотілося. Тому міркувала швидко, як ніколи. Можливо, коли вона йшла від фонтану, то повернула не праворуч, а ліворуч? Дівчина знала, що часом могла бути неуважною.

Нічого не залишалося, як повернутися назад тією ж дорогою, а тоді спробувати знову ввімкнути навігатор та вибудувати новий маршрут.

Вона швидко йшла алеєю, майже не дивлячись навсібіч, заклопотана тим, щоб швидше відшукати той  самий фонтан. І раптом побачила  трохи далі, за поворотом алеї, чиюсь постать. Це було так дивно — адже досі їй у парку не трапилося жодної живої душі. Та на роздуми не було часу. 

“У цієї людини можна спитати дорогу, можливо, це якийсь працівник парку, і він покаже мені, де знаходиться той “Чумацький Шлях”, — зраділа вона і рушила в бік незнайомця.

То був хлопець, приблизно її віку, в білій футболці та джинсах, котрий був зайнятий тим, що зривав якісь ягоди з дерева і  тут же вкидав їх собі до рота.

Аля здивувалася — вона звикла, що перед їжею завжди треба мити руки, адже на них купа мікробів. А на ягодах, що висять на гіллі, мабуть, узагалі ціла купа різної гидоти. Він же захворіє, той дурень! 

Але хай собі їсть, яка їй  різниця. Вона лише дорогу спитає — і піде собі.

 — Доброго дня! — ввічливо мовила, спинившись біля хлопця і уважно дивлячись собі під ноги, аби не вступити в роздушені ягоди, яких чимало нападало з дерева. — Ви не знаєте часом, де тут кав’ярня “Чумацький Шлях”?

Хлопець повернув до неї голову.

 — Привіт! Не знаю.

І далі  рвав ягоди, зовсім не звертаючи на неї уваги.

Аля раптом відчула, що от-от заплаче. До такої ситуації вона не була готова. Таки президент і уряд мали рацію — зовні  на людей чигає безліч небезпек і прикрих несподіванок, набагато краще залишатися вдома. 

“З мене досить, — подумала вона. — Все, їду додому. Не хочу ніяких побачень!”

Хлопець знову повернув голову і  зиркнув на неї. Мабуть, вона здалася йому надто нещасною, тому що він кивнув головою в бік гілки, котру тримав у руці, пригинаючи донизу:

 — Хочеш? Це шовковиця, дуже смачно.

 — Але ж вона немита, — пискнула Аля.

 — То й що, вночі був дощик і помив.

 — І руки  брудні…

 — Ото ти зануда, — здивувався хлопець. Він відпустив гілку та підійшов до неї. Простягнув долоню, забруднену фіолетовим соком, на якій лежали великі стиглі ягоди:

 — Я руки тільки що помив у фонтані, — пояснив  він.

Дівчина дістала з сумочки антисептик і побризкала собі на руки, а потім обережно взяла одну ягоду.

 — Дякую, дуже смачно! — ввічливо сказала вона. 

 — А навіщо тобі той “Чумацький Шлях”? — раптом запитав хлопець. — Може, на побачення прийшла?

Алі чомусь стало соромно, хоча насправді — чого там соромитися, всі ходять на побачення. Але цей хлопець був якимось незвичайним, не таким, як усі. Хоча в чому та його незвичайність — вона не могла збагнути. І все ж їй захотілося теж вдати з себе іншу людину, більш сміливу і самостійну, аніж вона була насправді.

 — І зовсім не на побачення, — вона легенько знизала плечима. — У мене тут ділова зустріч. 

Так часто говорив її батько, от і в неї вирвалося. Відразу відчула себе серйозною і значимою людиною.

 — То ти бізнес-леді! — хмикнув незнайомець. — А де працюєш?

 — Я не працюю, ще навчаюся, — тут вона не ризикнула брехати. — В інституті культури.

 — Ясно, а я на медичний поступив. Хочу бути хірургом. До речі, мене звати Віт.

 — А я Аля.

 — Дуже приємно.

Обоє замовкли, гадки не маючи, про що можна говорити далі.

 — Допомогти тобі в пошуках? — зрештою знайшовся Віт.

 — Я була б дуже вдячна. Бо щось мій навігатор бреше, каже, що саме тут знаходиться кав’ярня, а насправді я бачу якийсь пам’ятник.

 — Зараз розберемося, — хлопець дістав свій смартфон і  задав запит пошуковій системі. Вони рушили у вказаному напрямку.

 — Так, ось за цією альпійською гіркою і має бути “Чумацький Шлях”, — мовив Віт. — Зараз глянемо, чим там годують…

Але, на здивування обох, на місці, що було зазначено на мапі, як кав’ярня, знаходився невеликий ошатний ставок, по якому плавали лебеді.

 — Нічого не розумію, — присвиснув хлопець. — Що за глюки? Може, тут мережа погано ловить?

 — А знаєш що, — раптом озвалася Аля, — ну його, той “Чумацький Шлях”. Нема, то й нема. 

 — А твоя ділова зустріч?

 — Перенесу на інший день.

Вона дістала із сумки печиво, яке завбачливо поклала туди мама — раптом донька в дорозі зголодніє! Спустилася до ставка, відкрила пачку і заходилася кришити печиво та кидати його в воду. Лебеді тут же підпливли ближче і заходилися виловлювати крихти, граційно вигинаючи довгі шиї.

 — Як тут класно! — захоплено сказала Аля. — Набагато краще, ніж у вірті. Цікаво, чому цей парк такий порожній?

 — Можливо, ніхто про нього не знає? — висунув припущення Віт.

 — Ну от тепер я знаю, буду ходити сюди гуляти. А ти?

 — Що я? — не зрозумів він.

 — Ти  часто тут буваєш?

 — Та ні, вперше. Так, випадково зайшов…

Несподівано Аля підсковзнулася на траві і мало не впала в воду. Добре, що Віт був поруч — він швидко схопив її за лікоть і допоміг втриматися на ногах.

 — Обережніше, бо це не вірт, тут як скупаєшся — будеш добиратися додому в мокрій сукні!

Обоє весело розреготалися, уявивши собі таку картину...