7

Решту вечора дівчина просиділа, зачинившись у кімнаті і боялася навіть дихати. Але все ж настала така мить, коли їй захотілося пити і відвідати туалет, і невідомо, котра з цих потреб була сильнішою. Зрештою Ліза не витримала й підійшла до дверей, обережно відчинила їх і визирнула назовні. Скрізь було тихо і темно.

Вона навшпиньки пройшла по застеленому м’яким килимом коридору та звернула на кухню. Увімкнула світло. На годиннику, що висів на стіні, було пів на дванадцяту. 

Дівчина хутко знайшла двері туалету і зачинилася там, потім знову повернулась до кухні. Але кімната вже не була порожньою. За столом сиділа Кірина мати ( один раз Ліза бачила її під час загальношкільних батьківських зборів, що відбувалися на самому початку навчального року, тому зараз упізнала).

 — Добрий вечір, — знічено привіталася дівчина і підійшла до крана, аби набрати собі склянку води.

Мама Кіри підняла на неї байдужий погляд від чашки чаю, в якій саме розмішувала цукор.

 — Ти ще не спиш? — спитала вона розсіяно. — Завтра рано вставати до школи...

 — Завтра ж вихідний, — наважилася заперечити Ліза.

 — А-а-а, — протягнула жінка. — Ну, добре. 

Вона взяла свій телефон, який лежав на столі, і заходилася гортати стрічку соцмережі.

Ліза допила воду і стояла, не знаючи, що їй робити — йти до своєї кімнати, чи обійняти матір і поцілувати, як те завжди робила вдома. Може, і в сім’ї Кіри був такий звичай?

Вона все таки наважилася зробити крок ближче до зайнятої читанням жінки і вже простягнула руки, щоб пригорнутися до неї, як наштовхнулася на здивований погляд.

 — Ти щось хотіла? — спитала мати Кіри.

 — Ні-нічого.

 — Тоді йди до своєї кімнати.

Її голос звучав сухо і холодно, немов вона говорила з якоюсь прислугою, а не з рідною донькою. 

Лізі стало образливо. Вона несподівано для себе самої випалила:

 — Сьогодні твій чоловік напився і приставав до мене! 

Жінка відставила чашку.

 — Що за маячня! Кіро, я знаю, що ви з Іваном не любите один одного, але ти поводишся неприпустимо. 

 — Ти не віриш мені? 

Ліза підняла рукав і показала синець, який утворився на тому місці, де вітчим Кіри її ущипнув.

 — Якби ти не брехала мені досі, я б, може, й повірила, — відповіла жінка. — Але ти стільки разів говорила неправду, що я схильна думати — ти сама поставила собі цей синець, аби лише звести наклеп на батька.

 — Він справді лаяв мене, називав хвойдою, а потім поліз обійматися, — Ліза мало не плакала. — Мамо, це правда!

 — Будь ласка, не влаштовуй тут істерики, — холодно сказала жінка, підходячи до раковини й виливаючи туди недопитий чай.  — Я знаю, що ти сама винна. Ти завжди була проти цього шлюбу, не хотіла, щоб я була щасливою. А коли я не пожертвувала заради тебе своїм особистим життям. ти почала наговорювати на Івана. А він так любить і турбується про тебе! Ти ж —  підла егоїстка і нечесна людина. Мені дуже шкода, що я маю таку доньку, як ти. 

Вона повернулася і вийшла з кухні, а Ліза так і лишилася стояти біля стіни, притискаючись всім тілом до трохи шорсткої прохолодної поверхні. З її очей капали сльози.

“Як це тяжко, коли батьки не люблять своїх дітей, — думала вона. — Добре, що моя мама не така. Добре, що я не Кіра…”