Глава 51. Метелики, паніка і два дурні закохані

Марта

У п’ятницю вранці я прокинулася з усмішкою.

Це було підозріло.

Я взагалі людина цілком адекватна. Можу посміхнутися сонцю, гарній каві, вдалому жарту. Але прокидатися з усмішкою лише тому, що напередодні чоловік поцілував мене в чоло й не спробував скористатися моментом, коли я відмовилася від поцілунку в губи, — це вже якийсь діагноз.

Я перевернулася на інший бік, натягнула ковдру до носа й спробувала повернути собі здоровий глузд.

Не допомогло.

Перед очима знову з’явилося обличчя Максима. Його трохи розгублений погляд, коли я погодилася на побачення. Усмішка, якою він намагався приховати хвилювання. Тепло його руки, коли ми йшли вулицею. І те, як він запитав: «Можна я тебе поцілую?»

Господи, ну хто так робить?

Нормальні самовпевнені нахаби, як я раніше вважала Максима, просто нахиляються й цілують. А цей раптом вирішив бути уважним, терплячим і хорошим.

Як мені тепер із ним сваритися?

Я відкинула ковдру й сіла на ліжку.

— Максиме, я тебе ненавиджу, — пробурмотіла в порожню кімнату.

Телефон завібрував на тумбочці.

Я схопила його так швидко, що мало не впустила на підлогу.

Максим: «Доброго ранку, красуне. Ти ще не передумала зі мною спілкуватися після вчорашнього?»

Я втупилася в повідомлення, відчуваючи, як усмішка зрадницьки розтягує губи.

От же ж хитрий.

Він знав, що я зараз усміхатимуся. Напевно, сидів десь зі своєю кавою й уявляв, як я читаю повідомлення, а потім намагався не сміятися.

Я набрала:

«Передумала. Поверни мені вечір назад».

Відповідь прийшла майже миттєво.

Максим: «Не можу. Але можу організувати повторний. З додатковою порцією десерту й меншою кількістю моїх дурних жартів».

Я засміялася вголос.

Я: «Меншою кількістю? Тобто повністю від них ти відмовитися не здатен?»

Максим: «Марто, я не можу вимагати від себе неможливого. Я ж не святий».

Я: «Це точно. Святий не довів би мене до нервового зриву ще до сніданку».

Максим: «Ти снідала?»

Я закотила очі.

Ось воно. Знову.

Я: «Так, мамо».

Максим: «Чудово. А то довелося б приїхати й особисто перевірити».

Я притиснула телефон до грудей і заплющила очі.

Ні. Так не піде.

Я не збиралася перетворюватися на дівчину, яка сидить над телефоном і розчулюється від кожного повідомлення чоловіка. У мене були справи. Університет. Робота. Сесія, яка наближалася з таким ентузіазмом, ніби збиралася особисто зруйнувати моє життя.

Я відклала телефон, підвелася й пішла снідати.

За три хвилини повернулася перевірити, чи не написав Максим ще щось.

Нічого.

Я насупилася.

Потім сама на себе розсердилася.

— Марто, ти серйозно? Минуло три хвилини!

Телефон мовчав.

Я теж вирішила мовчати.

Приблизно до того моменту, коли почала одягатися.

Тоді написала йому сама.

«Ти сьогодні будеш в університеті?»

Відповідь надійшла швидко.

«Так. А що? Сумуєш?»

Я мало не кинула телефон у шафу.

Я: «Мені потрібні твої конспекти».

Максим: «Звісно. Я так і знав, що ти закохалася в мої знання».

Я завмерла.

Закохалася.

Він написав це жартома, я знала. Але слово все одно зачепило мене за живе.

Я набрала відповідь, стерла, знову набрала й зрештою відправила:

«Не мрій. Твої знання — це побічний ефект».

Максим: «Тоді доведеться й надалі демонструвати тобі побічні ефекти. О десятій біля університету».

Я відклала телефон і прикрила обличчя долонями.

Мені кінець.

Причому, здається, цілком добровільно.

— Ти сьогодні підозріло щаслива, — заявила Олеся, щойно я підійшла до неї біля університету.

— Я просто виспалася.

— У тебе очі блищать.

— Сон корисний для організму.

— А усмішка?

— Вітамін Д.

Олеся повільно зняла окуляри й подивилася на мене так, ніби я щойно заявила, що вмію літати.

— Марто, я тебе люблю, але ти жахливо брешеш.

— Я не брешу.

— Тоді чому ти вже п’ять хвилин дивишся на дорогу?

Я миттєво перевела погляд на неї.

— Я не дивлюся!

— Ага. Просто дорога надзвичайно цікава. Особливо та частина, звідки має приїхати Максим.

Я відкрила рот, щоб заперечити, але саме в цей момент біля тротуару зупинилася знайома машина.

Олеся повільно повернула голову до автомобіля, потім знову подивилася на мене.

— Вітамін Д, кажеш?

— Замовкни.

— Звичайно. Я ж не хочу заважати твоєму природному процесу фотосинтезу.

Дверцята машини відчинилися, і Максим вийшов із двома стаканчиками кави.

У мене зрадницьки потеплішало в грудях.

Він побачив мене, усміхнувся й підійшов ближче.

— Доброго ранку, дівчата.

— Доброго, — відповіла Олеся, забираючи в нього один стаканчик. — Дякую за каву.

Я здивовано подивилася на неї.

— Це моя кава!

— Ти не уточнила, що він привіз її тобі особисто.

Максим простягнув мені другий стаканчик.

— Насправді ця для тебе. Я пам’ятаю, яку ти любиш.

Я взяла каву, намагаючись не показувати, як сильно мене розчулила ця дрібниця.

Олеся зробила ковток і задоволено зітхнула.

— Боже, яка чудова кава. І який чудовий чоловік. Марто, ти точно впевнена, що не хочеш поділитися?

— Олесю!

— Що? Я підтримую місцевий бізнес.

Максим засміявся.

— Якщо хочеш, можу привозити каву й тобі.

— Не смій, — швидко сказала я.

Він повернувся до мене з піднятою бровою.

— Ревнуєш?

— Я просто намагаюся зберегти бюджет компанії. Ти й так витрачаєш забагато на каву.

— Зрозуміло. Турбота про фінанси.

— Саме так.

Він нахилився трохи ближче.

— А про мене ти теж так турбуєшся?

Я відчула, як щоки починають горіти.

— Я турбуюся про те, щоб ти нарешті почав працювати.