Глава 50. Моє перше справжнє побачення

Марта

У четвер я тричі пошкодувала, що погодилася на це побачення.

Перший раз — коли прокинулася й усвідомила, що до вечора залишилося кілька годин, а я вже починаю нервувати.

Другий — коли відкрила шафу й зрозуміла, що в мене немає абсолютно нічого, що можна було б одягнути на побачення з Максимом.

І третій — коли згадала його усмішку в понеділок, після моєї згоди, і відчула, як у животі знову з’являється те дивне лоскотання, від якого хочеться одночасно сміятися й сховати обличчя в подушку.

— Та що ж із тобою відбувається? — пробурмотіла я, розглядаючи себе в дзеркалі.

З дзеркала на мене дивилася звичайна дівчина, яка просто збиралася на вечерю. Принаймні так я намагалася себе переконати.

Я не вперше вечеряла з чоловіком. І не вперше отримувала компліменти. Але раніше все було набагато простіше. Мені або подобалася людина, або ні. Я могла спокійно оцінити ситуацію, пожартувати, попрощатися й піти додому, не прокручуючи потім кожне слово в голові.

З Максимом усе було інакше.

Я знала, як він сміється, коли намагається стримати сміх. Знала, як хмурить брови, коли зосереджується над роботою, і як тихо зітхає, якщо я вкотре відмовляюся від його допомоги. Знала, що він п’є каву без цукру, що іноді забуває пообідати, коли захоплюється роботою, і що під час перегляду фільму може заснути посеред найцікавішого моменту, хоча перед цим переконуватиме всіх, що чудово тримається.

Я знала про нього стільки дрібниць, що іноді це навіть лякало.

Але я досі не знала, як він поводитиметься зі мною на побаченні.

Чи буде таким самим нахабним? Чи знову жартуватиме, коли я почну нервувати? Чи спробує взяти мене за руку? А якщо спробує… чи захочу я, щоб він це зробив?

На останньому запитанні я зупинилася.

Бо відповідь була надто очевидною.

Так. Захочу.

І від цього усвідомлення мені стало ще страшніше.

Я дістала з шафи світлу сукню, яку давно не вдягала. Вона була проста, без зайвих прикрас, із м’якої тканини, що легко спадала по фігурі. До неї я підібрала невеликі сережки й легку куртку, бо вечорами навесні ще було прохолодно.

Коли нарешті подивилася на себе в дзеркало, то залишилася задоволена. Я виглядала так, як мені подобалося, а не так, як, на мою думку, могла б хотіти бачити мене інша людина.

І це було важливо.

Я не хотіла ставати кимось іншим, щоб сподобатися Максиму.

Хотіла, щоб йому подобалася саме я.

З моїм характером, сарказмом, звичкою сперечатися через дрібниці й нездатністю нормально приймати компліменти.

Телефон завібрував на ліжку.

Максим: «Я виїжджаю. Буду за двадцять хвилин».

Я перечитала повідомлення, хоча в ньому не було нічого особливого.

Потім написала:

«Добре».

Видалила.

Написала:

«Я готова».

Знову видалила.

Зрештою відправила просте: «Чекаю».

І відразу пошкодувала, що не написала щось менш схоже на фразу дівчини, яка стоїть біля вікна й кожні дві хвилини перевіряє, чи не під’їхала знайома машина.

Я саме поправляла волосся, коли почула сигнал автомобіля.

Серце підскочило так, що я навіть розсміялася від власної реакції.

— Спокійно, Марто. Це просто Максим.

Просто Максим.

Чоловік, який останнім часом міг однією усмішкою зіпсувати всі мої плани на збереження душевної рівноваги.

Я взяла сумочку, зачинила двері й вийшла надвір.

Максим стояв біля машини, тримаючи в руці телефон. Почувши кроки, він підняв голову.

І завмер.

Це тривало лише кілька секунд, але я помітила все: як його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на сукні, знову повернувся до очей. Як він прибрав телефон до кишені, ніби раптом забув, навіщо взагалі тримав його в руках. Як на його обличчі повільно з’явилася усмішка, зовсім не схожа на звичну самовпевнену посмішку.

Він просто дивився на мене.

І мені раптом захотілося розвернутися й повернутися додому, бо від такого погляду я почувалася надто відкритою.

— Що? — запитала я, намагаючись говорити звичайним голосом.

Максим похитав головою, ніби хотів зібратися з думками.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене так, наче я прийшла здавати тобі іспит без конспектів.

— Це було б менш небезпечно для мого серця.

Я не втрималася й усміхнулася.

— Ти сьогодні вирішив не давати мені спокою?

— Я ще навіть не починав.

Він підійшов ближче й відчинив переді мною дверцята машини. Коли я проходила повз нього, його рука ледь торкнулася моєї спини — обережно, ніби він сам не був упевнений, чи можна дозволити собі цей маленький жест.

Дотик тривав секунду.

А я відчувала його ще тоді, коли вже сіла в машину й пристебнула ремінь безпеки.

Ненавиджу це.

Ненавиджу, що він може торкнутися мене майже випадково, а я потім сиджу й думаю про це, як дурепа.

Хоча, якщо бути чесною, я зовсім не ненавиділа.

Мені просто було незвично настільки сильно реагувати на людину.

Ресторан виявився затишним і не надто гучним. Біля вікон стояли невеликі столики, на полицях лежали книги й невеликі горщики з квітами, а крізь відчинені двері на літній майданчик проникало свіже весняне повітря.

Максим обрав столик біля вікна.

Я сіла навпроти й поклала сумочку поруч. Офіціант приніс меню, але я майже відразу зрозуміла, що читати його буде складно, бо Максим знову дивився на мене.

— Ти можеш перестати? — не витримала я.

Він підняв брови.

— Що саме?

— Дивитися.

— Ні.

— Максиме!

— Марто, я чекав на це побачення кілька днів. Дозволь мені хоча б подивитися на дівчину, яка мені подобається.

Я опустила очі в меню, ховаючи усмішку.

— Ти завжди такий нестерпний?

— Тільки коли нервую.

Я здивовано підняла голову.

— Ти нервуєш?

— А ти думала, я тут сиджу абсолютно спокійний?

— Чесно? Так.

Він засміявся, провів долонею по волоссю й на мить відвів погляд до вікна.