Глава 49. Не тільки робоча вечеря

Марта

У понеділок я прокинулася з двома проблемами.

Перша — сесія, яка наближалася швидше, ніж я встигала повторювати матеріал.

Друга — Максим.

І якщо з першою ще можна було щось зробити за допомогою конспектів, кави й кількох вечорів наполегливої праці, то з другою все було значно складніше.

Бо Максим останнім часом поводився так, що я вже не знала, куди подітися від власних думок.

Раніше все було просто. Він мене дратував, я відповідала йому тим самим, ми сперечалися через кожну дрібницю. Я могла спокійно дивитися на нього й думати, що він самозакоханий нахаба, якому варто було б трохи менше милуватися собою.

Тепер я ловила себе на тому, що усміхаюся, згадуючи його жарти.

Що перевіряю телефон, сподіваючись побачити від нього повідомлення.

Що, коли він нахиляється ближче, аби щось показати на екрані, я раптом забуваю, навіщо взагалі прийшла до нього.

А ще я пам’ятала його слова про те, що він готовий чекати.

І це було найгірше.

Бо якби Максим знову поводився як придурок, мені було б значно легше.

— Ти або закохалася, або захворіла, — заявила Олеся, коли ми зустрілися перед першою парою.

Я мало не впустила телефон.

— Доброго ранку і тобі.

— Не відволікайся. Я поставила запитання.

— А я не зобов’язана на нього відповідати.

— Отже, закохалася.

— Олесю! Не перебільшуй.

Вона задоволено всміхнулася й забрала в мене стаканчик кави, щоб зробити ковток.

— Я тебе знаю. Ти останніми днями постійно усміхаєшся телефону. Учора, коли Андрій запитав, чи ти підготувала конспект, ти відповіла: «Максим казав, що допоможе». Причому з таким виразом обличчя, ніби він запропонував тобі не конспект, а каблучку.

Я відчула, як щоки починають горіти.

— Він справді допомагає мені з навчанням.

— Звісно. А ще носить твою сумку, купує квіти, возить тебе додому й цілуєш ти його, здається, частіше, ніж вітаєшся з викладачами.

— Я його цілую в щоку!

— Ой, пробач. Це кардинально змінює ситуацію.

Я штовхнула її ліктем, а вона засміялася.

— Послухай, — сказала Олеся вже серйозніше. — Я не кажу, що ти повинна негайно бігти до нього зізнаватися в коханні. Просто не переконуй себе, що нічого не відчуваєш, якщо це вже не так.

Я опустила очі на стаканчик.

Саме цього я й боялася.

Не Максима. Не його почуттів. Навіть не того, що він може мене розчарувати.

Я боялася помилитися.

Боялася переплутати вдячність із прихильністю, звичку з бажанням бути поруч, а його турботу — із чимось, що я просто хочу бачити.

Адже він допоміг моїй бабусі, підтримував мене, коли я сама ледве справлялася з усім, що навалилося. Він не раз міг нагадати про нашу домовленість, про три місяці роботи, про те, що я нібито мала виконувати його прохання.

Але не нагадував.

Навпаки, він ніби навмисно давав мені зрозуміти, що я можу відмовитися, якщо чогось не хочу.

І саме це змушувало мене довіряти йому більше.

— Я просто хочу переконатися, що це справді мої почуття, — тихо сказала я.

Олеся повернула мені каву.

— Тоді не поспішай. Але й не тікай від них лише тому, що страшно.

Я нічого не відповіла.

Бо, здається, вона мала рацію.

До обіду ми встигли пережити дві пари, одну контрольну й довгу лекцію, на якій викладач так захопився поясненням теми, що забув відпустити нас на перерву.

Коли я нарешті дісталася офісу, Максим уже сидів за своїм столом. Перед ним лежали документи, ноутбук і чашка кави, яку він, судячи з усього, давно забув випити.

Побачивши мене, він одразу підняв голову.

— Ти запізнилася на сім хвилин.

Я зупинилася біля його столу.

— Привіт і тобі.

— Привіт. Я просто фіксую порушення трудової дисципліни.

— Ти сам учора прийшов на пів години пізніше.

— У мене були поважні причини.

— Які?

— Я не хотів прокидатися.

Я розсміялася й поставила сумку на стілець.

— Ти нестерпний.

— Зате ти вже усміхаєшся. Можна вважати, що мій робочий день вдався.

Він сказав це легко, майже жартома, але я помітила, як уважно стежить за моєю реакцією.

Мені раптом захотілося підійти до нього, обійняти й поцілувати в щоку просто так, без приводу.

Я навіть зробила крок у його бік, але в останню мить передумала й відкрила ноутбук.

Максим нічого не сказав.

Тільки ледь усміхнувся, ніби помітив мої вагання, але вирішив не ставити зайвих запитань.

І я була йому за це вдячна.

— До речі, — сказав він, переглядаючи пошту, — Артем надіслав оновлені матеріали для кампанії. Просив передати, що чекає на твою думку.

— Добре, подивлюся.

Я відкрила лист і почала читати. Пропозиція справді була цікавою. Артем хотів додати до кампанії серію коротких відео з реальними історіями клієнтів, а ще запропонував провести невелике опитування, щоб зрозуміти, які функції програми найбільше потрібні людям.

Я вже подумки почала складати план, коли помітила нове повідомлення від нього.

«Марта, сподіваюся, я не надто наполегливий. Якщо ти вільна в четвер, пропоную повечеряти й спокійно обговорити ідею. Знаю гарне місце неподалік центру».

Я перечитала повідомлення двічі.

Потім ще раз.

— Він знову запросив тебе? — запитав Максим.

Я підняла голову.

— Ти читаєш мої повідомлення через відображення в екрані?

— Ні. Але ти вже хвилину дивишся в одну точку з таким виразом обличчя, ніби там написано результати сесії.

Я повернула телефон екраном донизу.

— Так. Запросив на четвер.

Максим кивнув і повернувся до ноутбука.

Надто спокійно.

Я знала, що він намагається дотримуватися своєї обіцянки, але від цього мені раптом стало ще важче.

Бо я не хотіла, щоб йому було байдуже.

Мені хотілося бачити, що я йому небайдужа, що він хоче проводити зі мною час, що йому теж нелегко від думки про іншу людину поруч зі мною.

Водночас я не хотіла, щоб він контролював кожен мій крок.