Глава 48. Конспекти, кава і ревнощі

Максим

Якби хтось сказав мені ще місяць тому, що я добровільно проведу суботній ранок у бібліотеці, серед підручників, конспектів і студентів із такими обличчями, ніби їх ведуть на страту, я б посміявся цій людині в обличчя.

Але ще місяць тому я не знав, що одна вперта дівчина може змусити мене змінити стільки своїх звичок.

Наприклад, прокинутися о восьмій ранку у вихідний.

Наприклад, випити каву без цукру, бо Марта якось сказала, що я й так надто солодкий у власних очах.

І, найстрашніше, — справді підготуватися до сесії, а не сподіватися на свою чарівність і вміння домовлятися з викладачами.

Останнє, щоправда, ще було під питанням.

— Ти збираєшся так і стояти біля входу чи все-таки зайдеш? — почув я знайомий голос.

Марта стояла на сходах бібліотеки з двома паперовими стаканчиками кави. На ній були світлі джинси, тонкий бежевий светр і легка куртка. Волосся вона зібрала у недбалий хвіст, але кілька пасом вибилися й спадали на обличчя. Вона час від часу прибирала їх за вухо, і я вже встиг помітити цей рух разів п’ять.

— Я милуюся архітектурою, — відповів я.

Вона подивилася на будівлю, потім на мене.

— Ти дивишся на двері.

— Дуже цікаві двері.

— Максиме, якщо ти не хочеш вчитися, можна було так і сказати.

— А хто сказав, що я не хочу? Я просто морально готуюся.

Марта простягнула мені один стаканчик.

— Тримай. Без цукру. Пам’ятаю, як ти п’єш.

Я взяв каву, і чомусь саме цей маленький жест зачепив мене сильніше, ніж усі наші останні поцілунки в щоку.

Вона пам’ятала.

Не тому, що мусила. Не тому, що я попросив. Просто звернула увагу й запам’ятала дрібницю, про яку я сам давно не думав.

— Ти небезпечно уважна до мене, Марто.

— Це щоб знати, коли треба викликати швидку.

— А я вже сподівався на щось романтичніше.

— Не все одразу. Спочатку складемо сесію, потім вирішимо, чи вартий ти романтики.

Вона пройшла повз мене до дверей, залишивши після себе легкий запах парфумів. Я подивився їй услід і тихо засміявся.

Так. Здається, я справді влип.

У читальній залі на нас уже чекали Андрій та Олеся.

Андрій сидів над розгорнутим підручником із таким виглядом, ніби намагався силою думки змусити текст самостійно запам’ятатися. Олеся розкладала на столі кольорові закладки, маркери й стос аркушів.

— Нарешті! — вигукнув Андрій, побачивши Марту. — Скажи, що ти принесла всі конспекти. І що в тебе є відповіді на запитання, які викладач ще навіть не придумав.

— У мене є конспекти, — відповіла Марта, знімаючи куртку. — Але відповідей на твої життєві помилки немає.

— Я так і знав, що ти мене не кинеш.

— Не плутай навчальну допомогу з благодійністю.

Олеся підсунула Марті стілець, а потім подивилася на мене.

— А ти що приніс?

Я поставив на стіл ноутбук і свою папку.

— Знання, досвід і гарну зовнішність.

— Тоді з нас усіх тільки останнє тобі й знадобиться, — спокійно сказала вона.

Андрій пирснув у кулак.

Я подивився на них обох.

— Я ще можу піти.

— Не можеш, — нагадала Марта, розкладаючи свої записи. — У тебе теж сесія.

— От бачиш, — зітхнув я. — Раніше мене зупиняли охоронці, а тепер — жінка з конспектом.

— Прогрес, — кивнула Олеся.

Першу годину ми справді вчилися. Принаймні Марта, Олеся й Андрій. Я теж намагався, але мої думки постійно відволікалися на дівчину поруч.

Вона зосереджено читала, час від часу підкреслювала важливі речення й робила короткі нотатки на полях. Коли не могла пригадати потрібний термін, тихо стукала кінчиком ручки по столу. А коли Андрій ставив чергове безглузде запитання, закочувала очі, проте все одно пояснювала йому матеріал.

Я дивився на неї й думав, що вона зовсім не схожа на дівчат, із якими я зустрічався раніше.

Марта не намагалася сподобатися. Не підбирала слова, щоб справити враження, не сміялася з моїх жартів лише тому, що їх сказав я. Якщо я поводився як дурень, вона так і говорила.

І чомусь саме це мені подобалося найбільше.

— Максиме.

Я кліпнув.

— Що?

Марта повільно повернула до мене зошит.

— Поясни, будь ласка, ось це питання.

Я поглянув на сторінку.

— Легко.

Я почав пояснювати, і вже за кілька хвилин Марта перестала робити нотатки та уважно слухала. Коли я закінчив, вона кивнула.

— Добре. Ти знаєш матеріал.

— А ти сумнівалася?

— Я сумнівалася, що ти здатен зосередитися довше ніж на п’ять хвилин.

— Я можу зосередитися на одному значно довше.

Вона підозріло примружилася.

— Наприклад?

Я нахилився ближче й тихо відповів:

— На тобі.

Марта завмерла, а потім штовхнула мене ліктем.

— Вчися!

— Я намагався зробити комплімент.

— Спробуй наступного разу без цього свого погляду.

— Якого?

— Оцього.

— Я не знаю, про що ти.

— От саме це мене й дратує.

Вона повернулася до конспекту, але я помітив, як її щоки трохи порожевіли.

І це було набагато цікавіше за будь-який навчальний матеріал.

Ближче до обіду Андрій запропонував зробити перерву.

Ми вийшли з бібліотеки й попрямували до невеликої кав’ярні неподалік університету. Весняне сонце пригрівало, на клумбах уже пробивалися перші квіти, а студенти сиділи на лавках і обговорювали все на світі, крім навчання.

Марта йшла поруч зі мною, розповідаючи, що хоче сьогодні повторити ще дві теми, а ввечері попрацювати над рекламною кампанією.

— Ти взагалі вмієш відпочивати? — запитав я.

— Так.

— Коли?

— Коли закінчую всі справи.

— Тобто ніколи.

Вона штовхнула мене плечем.

— А ти вмієш не ставити дурних запитань?

— Ні. Це мій талант.

Ми вже майже дійшли до кав’ярні, коли я помітив Артема.

Він стояв біля входу, розмовляючи телефоном. Побачивши нас, закінчив дзвінок і усміхнувся.

Спочатку мені захотілося просто розвернутися й піти в інше місце.