Глава 47. Між почуттями й конспектами

Я завжди вважав, що найскладніше в житті — це домовитися з людиною, яка вперто не хоче приймати твої аргументи.

Виявилося, що є дещо гірше.

Коли ця людина сидить навпроти тебе, крутить у пальцях ручку, час від часу прикушує губу, а ти замість того, щоб думати про роботу, намагаєшся вгадати, про що вона зараз думає.

Особливо якщо це Марта.

— Максиме, ти мене взагалі слухаєш?

Я кліпнув очима й подивився на ноутбук, де вже хвилин п’ять був відкритий один і той самий документ.

— Звісно.

— Тоді що я щойно сказала?

— Щось надзвичайно важливе.

Марта повільно відклала ручку.

— Я сказала, що нам треба затвердити сценарій рекламного ролика до кінця тижня, бо потім у нас почнеться передсесійний хаос. А ще нагадала, що ми обоє досі студенти, а не дорослі дядьки й тітки, які можуть спокійно працювати цілодобово.

— Зауваж, я ніколи не називав себе дорослим дядьком.

— З твоїм характером тобі взагалі пора на пенсію.

Я засміявся, і напруження, яке останні кілька днів не давало мені нормально дихати, трохи відпустило.

За вікном світило весняне сонце. На гілках дерев уже з’явилися маленькі зелені листочки. Вул Здавалося, сама погода натякала, що час нарешті вибратися з офісу, відкласти справи й пожити трохи для себе.

Шкода, що університет мав на це власну думку.

Сесія наближалася невблаганно. Викладачі раптом згадали про всі пропущені роботи, додаткові завдання й контрольні, які треба було здати ще вчора. У нашій групі вже ходили чутки про заліки, а Андрій учора написав у спільний чат, що якщо хтось має конспект із фінального модуля, то нехай рятує людство.

Марта, на відміну від мене, до цього ставилася серйозно.

Вона вже склала собі графік підготовки, розписала теми й навіть виділила окремий вечір для повторення матеріалу.

Я ж поки що сподівався на свої знання, кілька безсонних ночей і дивовижну здатність переконувати викладачів, що я все розумію, просто не завжди вважаю за потрібне це демонструвати.

— Ти вже почала готуватися? — запитав я, кивнувши на товстий зошит біля її ноутбука.

Марта глянула на нього так, ніби я запитав, чи вона вже почала рятуватися від кінця світу.

— Звісно. На відміну від деяких, я не планую вчити весь семестр за одну ніч.

— Ти зараз про мене?

— А тут є ще хтось, хто вчора заявив, що підготовка до сесії — це справа майбутнього Максима?

— Майбутній Максим сам розбереться.

— Передай йому мої співчуття.

Я нахилився ближче до неї.

— Може, майбутній Максим попросить тебе допомогти?

— Майбутній Максим може спочатку запросити мене на каву, а вже потім спробувати скористатися моїми безцінними знаннями.

— Тобто шанс є?

— Не перекручуй мої слова.

— Я просто шукаю перспективи.

Марта засміялася, і я знову зловив себе на тому, що готовий вигадувати будь-які дурниці, аби тільки чути цей сміх.

Раніше мені вистачало побачити її роздратоване обличчя, щоб день став цікавішим. Тепер я хотів бачити її усмішку. Хотів знати, як вона спала, чи встигла поснідати, чи не втомилася, чи не болить у неї голова від нескінченних завдань.

І найбільше мене лякало, що все це вже не було схоже на звичайне захоплення.

Я справді починав закохуватися.

— До речі, — Марта раптом стала серйознішою, — мені сьогодні Артем написав.

Усмішка сама собою зникла з мого обличчя.

Звісно.

Я міг би здогадатися, що розмова рано чи пізно повернеться до нього.

— І що він хотів? — запитав я якомога спокійніше.

— Запропонував повечеряти завтра. Сказав, що хоче обговорити ще одну ідею для рекламної кампанії. Але, здається, робочими питаннями все не обмежиться.

Я відкинувся на спинку крісла й змусив себе не стискати щелепи.

Мені не подобалася сама думка про те, що Артем сидітиме навпроти Марти, усміхатиметься їй і, можливо, дивитиметься на неї так, як я дивився останнім часом.

Але ще менше мені подобалася думка, що я знову можу зіпсувати все своєю поведінкою.

Я вже сказав їй, що не збираюся вирішувати за неї. І якщо мої слова чогось вартували, то саме зараз настав час це довести.

— Ти хочеш піти? — запитав я.

Марта здивовано підняла брови.

— Ти не збираєшся питати, навіщо мені це, якщо я можу обговорити кампанію в офісі?

— Можу запитати. Але тоді ти подумаєш, що я намагаюся тебе відмовити.

— А ти намагаєшся?

Я подивився їй просто в очі.

— Так. Якщо чесно, дуже хочу, щоб ти не пішла.

Вона перестала крутити ручку.

Я бачив, як змінився її погляд. Вона, мабуть, очікувала жарту, саркастичного зауваження або бодай спроби зробити вигляд, що мені байдуже.

А я раптом зрозумів, що втомився ховатися за своїм звичним нахабством.

— Мені не подобається, коли він запрошує тебе кудись, — продовжив я. — Мені не подобається думати, що він може тобі сподобатися. І я точно не збираюся стверджувати, що мені буде байдуже, якщо ти погодишся.

— Максиме…

— Але це мої почуття, Марто. Не твої обов’язки. Ти нічого мені не винна.

Вона мовчала, і ця тиша змушувала мене нервувати сильніше, ніж будь-яка суперечка.

— Я хочу, щоб ти дала мені шанс, — сказав я вже тихіше. — Не тому, що я допоміг твоїй бабусі. Не тому, що ти три місяці працюєш зі мною. І точно не тому, що я можу влаштувати сцену, якщо ти підеш вечеряти з іншим чоловіком. Просто тому, що я хочу бути з тобою. А ти маєш право сама вирішити, чи хочеш цього.

Марта опустила очі.

Я помітив, як вона провела пальцем по краю зошита, ніби намагалася знайти там відповідь. Мені хотілося доторкнутися до її руки, накрити її долоню своєю, але я не наважився. Зараз важливо було не змусити її відповісти швидше, ніж вона готова.

— Ти знаєш, що найбільше мене в тобі дратує? — нарешті запитала вона.

Я криво всміхнувся.

— Уточни. Список довгий.

— Те, що раніше все було просто. Ти поводився як самовпевнений придурок, я злилася, ми сварилися, і я точно знала, що про тебе думати.