Глава 46. Весна і трохи нахабства

 Максим

Я прокинувся раніше за будильник і перше, що зробив, — усміхнувся.

Саме так. Лежав у ліжку, дивився на стелю й усміхався, як людина, яка щойно виграла щось дуже цінне, хоча насправді нічого особливого не сталося.

Марта поцілувала мене в щоку.

Один раз.

Швидко, майже несміливо, а потім сховалася за розмовами про шарф і роботу. І все ж я пам'ятав кожну дрібницю: як вона нахилилася до мене, як від неї пахло весняною свіжістю й легкими парфумами, як її пальці торкнулися мого плеча перед тим, як вона відсторонилася.

Я навіть пам'ятав власну реакцію — сидів за кермом і кілька секунд не міг збагнути, що робити далі.

Смішно.

Я цілував дівчат раніше. І не раз. Але жоден із тих поцілунків не змушував мене наступного ранку прокидатися з дурною усмішкою й подумки повертатися до кількох секунд, які, можливо, для неї означали набагато менше, ніж для мене.

Ось це й було найнебезпечнішим.

Я не знав, що вона відчувала. Не знав, чи згадувала про той момент увечері, чи усміхнулася, коли знімала мій шарф, чи взагалі думала про мене перед сном.

А я думав.

І, схоже, не збирався припиняти.

Телефон на тумбочці завібрував. Я потягнувся до нього, сподіваючись побачити повідомлення від Марти, але це був Тарас.

«Ти сьогодні приїдеш на роботу чи вирішив одружитися з подушкою?»

Я примружився.

«Займися роботою».

Відповідь прийшла майже миттєво.

«О, живий. А я вже думав, що після вчорашнього побачення з Мартою ти не пережив емоційного перевантаження».

Я набрав відповідь, стер її, потім написав:

«Ще одне повідомлення — і працюватимеш у вихідні».

«Тобто Марта тебе таки поцілувала?»

Я застиг.

Чортів Тарас.

Звідки він знав?

Я перечитав його повідомлення, шукаючи хоч якийсь натяк, що він просто вгадав. Потім написав:

«Звідки ти це взяв?»

Три крапки з'явилися майже відразу.

«ОТЖЕ, ПОЦІЛУВАЛА».

Я кинув телефон на ліжко.

— От зараза, — пробурмотів я.

За кілька секунд телефон знову завібрував.

«Не хвилюйся, друже. Я нікому не скажу. Але тепер ти винен мені каву, круасан і подробиці».

Я відкинувся на подушку й засміявся.

Весна, здається, остаточно зіпсувала людям нерви. Мені — через Марту, Тарасу — через моє особисте життя, а невинним круасанам тепер доведеться оплачувати чужі секрети.

Я підвівся, підійшов до вікна й відсунув штору.

Надворі було сонячно. На гілках дерев уже набухли бруньки, біля тротуару пробивалася свіжа трава, а повз будинок пройшла дівчина в легкому пальті, тримаючи в руках невеликий букет жовтих тюльпанів.

Весна.

Усе навколо ніби починало спочатку.

І я раптом подумав, що, можливо, у мене теж є такий шанс.

Не переписати минуле, не стерти всі наші сварки й дурні підколи, а почати щось нове з людиною, яка ще недавно дивилася на мене так, ніби хотіла власноруч виставити за двері.

Я усміхнувся й пішов збиратися.

Сьогодні я вирішив не квапити події.

Принаймні до моменту, коли побачу Марту.

Вона прийшла до офісу з букетиком білих нарцисів.

Я помітив її ще через скляні двері. Марта йшла коридором, притримуючи квіти однією рукою, а другою намагалася дістати телефон із сумки. На ній були світлі джинси, ніжно-зелений светр і коротке бежеве пальто. Волосся вільно спадало на плечі, а від сонця на її обличчі з'являлися маленькі золотисті відблиски.

Вона виглядала так, ніби сама принесла із собою трохи весни.

Я підвівся з-за столу ще до того, як вона відчинила двері.

— Доброго ранку, — привітався я.

Марта підняла голову й усміхнулася.

— Доброго.

Я глянув на квіти.

— Це мені?

Вона подивилася на букет, потім на мене.

— Ти серйозно?

— А що? Раптом вирішила порадувати керівника.

— Я принесла їх для себе.

— Жорстоко.

— Переживеш.

Вона підійшла до свого столу, поставила сумку й почала шукати вазу, яку принесла ще минулого тижня. Я спостерігав за нею, намагаючись не надто явно усміхатися.

— Що? — запитала вона, не обертаючись.

— Нічого.

— Максиме, я ще навіть не встигла ввімкнути комп'ютер, а ти вже дивишся на мене так, ніби я щось накоїла.

— Можливо, ти й накоїла.

Вона нарешті повернулася.

— І що ж саме?

Я підійшов трохи ближче, спираючись рукою на край її столу.

— Залишила мене вчора без шарфа.

Марта глянула на свою шию, де сьогодні красувався тонкий світлий шарфик.

— Твій шарф у мене вдома. Я виперу й поверну.

— Я не про це.

— А про що?

Я нахилив голову й подивився їй в очі.

— Ти ще й удаєш, що не розумієш?

Її щоки ледь порожевіли. Вона опустила погляд на вазу, взяла її обома руками й почала переставляти з місця на місце, хоча та й так стояла рівно.

Я ледве стримав усмішку.

Отже, вона пам'ятала.

І не лише пам'ятала — ніяковіла так само, як я.

Це маленьке відкриття зробило мій ранок ще кращим.

— Якщо ти про свій шарф, — нарешті сказала вона, — то не хвилюйся. Він повернеться до свого власника.

— А власник отримає щось іще?

Марта повільно повернула голову.

— Наприклад?

Я вже відкрив рота, щоб відповісти, але вона раптом усміхнулася тією самою хитрою усмішкою, яку я так добре знав.

— Не мрій, Максиме.

Вона повернулася до вази, залишивши мене стояти біля її столу з відчуттям, що мене щойно майстерно обіграли.

Я провів долонею по обличчю.

— Ти неможлива.

— А ти передбачуваний, — відгукнулася вона.

— Я просто намагаюся бути щирим.

— Тоді продовжуй. Мені подобається спостерігати за твоїми спробами.

Вона засміялася, а я повернувся до свого столу, визнаючи поразку.

Тимчасову, звісно.

Я ще не сказав останнього слова.

Близько десятої Тарас прийшов із двома чашками кави.

Одну поставив переді мною, другу забрав собі, після чого без жодного дозволу сів навпроти.

— Ну? — запитав він.