Глава 45. Кава не за розкладом

Я завжди вважав себе людиною, яка вміє контролювати ситуацію.

У роботі я міг за кілька хвилин розібратися з проблемою, на яку інші витрачали пів дня. Якщо щось ішло не за планом, я не панікував, а шукав рішення. Якщо хтось намагався вивести мене з рівноваги, я зазвичай просто дивився на нього так, що бажання продовжувати зникало саме собою.

Але того ранку я зрозумів, що є одна ситуація, до якої мене ніхто не готував.

Марта йшла пити каву з іншим чоловіком.

І, судячи з усього, єдиною людиною, яка вважала це катастрофою, був я.

— Ти вже третій раз відкриваєш той самий файл, — повідомив Тарас, зупинившись біля мого столу.

Я не підняв голови.

— Може, мені подобається його оформлення.

— Ага. А ще ти вже п'ять хвилин дивишся на одну цифру в таблиці.

— Тарасе, у тебе є робота?

— Є. Але спостерігати за твоїм стражданням набагато цікавіше.

Я повільно відклав мишку й подивився на нього.

Тарас широко всміхнувся, демонструючи, що саме такої реакції й чекав.

— Вона ще навіть не пішла, — продовжив він. — А ти вже виглядаєш так, ніби Артем викрав її, вивіз за кордон і змінив їй ім'я.

— Ти закінчив?

— Ні. У мене ще багато матеріалу.

— Тоді закінчиш після того, як перевіриш звіт за минулий тиждень.

Усмішка Та БД жраса стала менш упевненою.

— Ти не можеш використовувати роботу як зброю проти друзів.

— Можу. Щойно продемонстрував.

Він театрально зітхнув, але не пішов. Навпаки, сперся рукою на край мого столу й нахилився ближче.

— Слухай, а ти їй сказав?

Я вдав, що не розумію.

— Що саме?

— Що вона тобі подобається. Що ти ревнуєш. Що вчора мало не прогриз кермо, коли вона сказала про каву. Можу продовжити, якщо потрібно.

— Тарасе.

— Мовчу.

Він підняв руки, проте в очах усе ще стрибали смішинки.

Я знову повернувся до монітора, хоча розумів, що працювати сьогодні буде складніше, ніж я сподівався.

— Я не хочу на неї тиснути, — сказав я після короткого мовчання.

Тарас перестав усміхатися так широко.

— Це добре.

— Вона має право зустрічатися з ким хоче. Я не можу вимагати від неї нічого.

— Теж добре.

— Але мені це не подобається.

— А ось це вже схоже на живу людину, а не на інструкцію з етики.

Я пирхнув.

Тарас обійшов стіл і сів на вільний стілець навпроти мене.

— Максиме, ти можеш ревнувати. Це не злочин. Проблема починається тоді, коли ти вирішуєш, що через твої ревнощі Марта повинна змінити свої плани.

— Я це знаю.

— Тоді чого ти такий похмурий?

Я потер перенісся й на кілька секунд заплющив очі.

Бо я знав, що Артем їй подобається хоча б як співрозмовник. Бо він упевнено поводився поруч із нею, не сперечався заради самого процесу, не приховував свого інтересу за дурними жартами. Він міг запросити її на каву, не витрачаючи пів дня на внутрішню боротьбу, а потім просто насолоджуватися її компанією.

А я міг годинами думати, чи не сказав чогось зайвого, чи правильно подивився, чи не змусив її почуватися зобов'язаною.

Виявилося, що закохуватися набагато складніше, ніж укладати договори.

— Я боюся, що вона зрозуміє, що з ним їй простіше, — нарешті відповів я.

Тарас кілька секунд мовчав.

— А з тобою їй складніше?

Я гірко всміхнувся.

— Іноді я сам не розумію, що роблю.

— Це я давно помітив.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка. Але послухай. Якщо ти весь час намагатимешся бути кращим за Артема, то програєш ще до початку. Бо тоді ти змагатимешся не за Марту, а за власну гордість.

Я підняв на нього очі.

— І що ти пропонуєш?

— Бути собою. Тільки тією версією себе, яка не поводиться як самозакоханий придурок, коли їй страшно.

Я хотів заперечити, але не знайшов аргументів.

— Ненавиджу, коли ти говориш розумні речі.

— Я теж. Це шкодить моєму образу.

Тарас підвівся й поплескав мене по плечу.

— Іди попрацюй. А коли Марта повернеться, просто запитай, як усе пройшло. Не влаштовуй допит, не шукай прихованих натяків у кожному слові. І не питай, чи він гарний у ліжку.

Я мало не вдавився повітрям.

— Ти хворий.

— Зате я щасливий. Це важлива різниця.

Він пішов до свого столу, залишивши мене з думками, які чомусь стали ще заплутанішими.

Особливо через те, що в одному він мав рацію: мені справді було страшно.

Не через Артема як такого.

А через те, що я вперше хотів чогось, чого не міг отримати лише завдяки наполегливості, грошам або правильно обраній стратегії.

Марту не можна було переконати цифрами в таблиці.

І, чорт забирай, вона навіть не дозволила б мені підкупити її тістечками.

Хоча останній варіант я ще не відкидав остаточно.

О дванадцятій двадцять Марта з'явилася біля мого столу.

Я впізнав її кроки раніше, ніж підняв голову. Це сталося якось само собою: за останні тижні я навчився розрізняти її ходу серед інших, помічав, коли вона заходила до офісу, і міг визначити її настрій ще до того, як вона встигала щось сказати.

— Ти зайнятий? — запитала вона.

Я миттєво закрив вікно з документом, який насправді читав уже четвертий раз.

— Для тебе знайду хвилину.

Марта примружилася.

— Звучить підозріло.

— Можеш прийти пізніше, коли я вигадаю щось переконливіше.

Вона засміялася й поклала на стіл блокнот.

Сьогодні вона виглядала особливо гарною. Волосся було розпущене, кілька пасом спадали на плечі, а на губах залишався ледь помітний відтінок рожевого. Нічого надмірного, нічого такого, що мало б привертати увагу. Просто Марта.

І, здається, саме це мене й добивало.

— Я хотіла уточнити щодо бюджету на відео, — сказала вона. — Ми можемо трохи змінити розподіл коштів, якщо вирішимо знімати не в студії, а в реальному офісі.

Я змусив себе зосередитися на блокноті.

— Так. Покажи, що ти пропонуєш.

Вона нахилилася до столу й почала пояснювати. Я слухав уважно, ставив запитання, обговорював цифри. Робота допомагала: коли ми говорили про конкретні речі, мені було легше не думати про те, що за кілька годин вона зустрінеться з Артемом.