Глава 44. Між нами

Я прокинувся з думкою про Марту.

І це вже починало мене дратувати.

Не сама Марта, звісно. Вона мене взагалі останнім часом дратувала якимось дивним способом: могла одним поглядом зіпсувати мені настрій, а наступної секунди — змусити усміхатися, як останнього дурня. Найгірше було те, що вона, здається, починала це помічати.

Учора я вперше вголос визнав те, від чого так старанно відмахувався останніми днями. Мені не подобалося, коли Артем дивився на неї. Не подобалося, що він змушував її усміхатися своїми жартами. І зовсім не подобалася думка, що одного дня вона може погодитися на його запрошення не тому, що це стосується роботи, а тому, що він їй справді сподобався.

Але найбільше мене лякало навіть не це.

Мене лякало, що Марта може ніколи не подивитися на мене так, як я вже давно дивився на неї.

Я збирався на роботу, застібаючи ґудзики сорочки, і вкотре прокручував у голові нашу вчорашню розмову. Вона сказала, що їй подобається, коли я показую, що вона мені небайдужа. Але не дозволить мені вирішувати за неї.

І вона мала рацію.

Раніше я б просто сказав Артему, що всі питання щодо співпраці він може вирішувати зі мною. Мені навіть не довелося б пояснювати причину — я звик, що люди не надто охоче сперечаються зі мною. Але Марта не була людиною, яку можна було поставити на місце одним холодним поглядом. Вона дивилася на мене так, ніби бачила всі мої хитрощі ще до того, як я встигав їх придумати.

І, що найгірше, мені це подобалося.

Телефон завібрував на столі.

Повідомлення від Марти.

«Ти сьогодні за кермом чи мені знову доведеться слухати, як ти пояснюєш, що твій автомобіль не створений для перевезення нормальних людей?»

Я не втримав усмішки.

«О десятій виїжджаємо. І моя машина цілком нормальна. Просто ти не звикла до хороших речей».

Відповідь прийшла майже одразу.

«Звісно. А твій характер, мабуть, іде в комплекті з автомобілем?»

Я засміявся сам до себе.

«Не запізнюйся, маркетологине».

«Не хвилюйся, бос. Я вмію читати годинник».

Я відклав телефон, але усмішка ще кілька секунд не сходила з обличчя.

Здавалося б, звичайне листування. Кілька дурних жартів. Нічого особливого.

Тільки раніше я не перечитував повідомлення дівчини по кілька разів, не намагався вгадати, з якою усмішкою вона їх писала, і точно не ловив себе на тому, що чекаю наступного повідомлення більше, ніж ранкової кави.

Схоже, я влип значно глибше, ніж думав.

Марта чекала біля входу в офіс.

На ній були темні джинси, світла блузка й коротке пальто, яке вона тримала розстебнутим. Волосся вона зібрала недбало, залишивши кілька пасом біля обличчя. В одній руці тримала сумку, в іншій — папку з документами.

Побачивши мою машину, вона випросталася й подивилася на годинник.

Я зупинився поруч, опустив скло.

— Доброго ранку, — привітався я.

— Доброго. Ти запізнився на дві хвилини.

— Я думав, ти вмієш читати годинник. Там написано без десяти, а не рівно десята.

Марта звузила очі, але кутики її губ зрадницьки здригнулися.

— Ти зараз серйозно сперечаєшся зі мною через дві хвилини?

— Я захищаю свою репутацію пунктуального керівника.

— Тоді почни з того, щоб приїжджати вчасно.

Вона обійшла машину й сіла поруч. Від неї пахло чимось легким і свіжим, із ледь помітною солодкою ноткою. Я відчув цей запах раніше, ніж устиг придумати, куди подіти погляд.

Марта поклала папку на коліна, пристебнулася й повернулася до мене.

— Що?

— Що «що»?

— Ти дивишся на мене так, ніби я прийшла на роботу в піжамі.

— Перевіряю, чи все на місці.

Вона повільно підняла брови.

— У мене чи в тебе?

Чорт.

Я повернувся до керма, приховуючи усмішку.

— У папці, Марто. Документи перевіряю.

— Ага. Звичайно.

Вона влаштувалася зручніше, але я помітив, як усмішка все ще тримається на її обличчі. І від цього в грудях розливалося якесь дивне тепло. Мені хотілося продовжувати цей дурнуватий обмін репліками, вигадувати приводи, щоб вона знову так усміхнулася, і водночас боявся сказати щось зайве.

Раніше я ніколи не думав над кожним словом, коли розмовляв із дівчиною.

З Мартою все було інакше. Я міг легко сперечатися з нею про роботу, підколювати її, доводити свою правоту, але варто було розмові торкнутися чогось справжнього — і я раптом втрачав звичну впевненість, ніби ставався якийсь ступору.

— Ти сьогодні якийсь тихий, — сказала вона, коли ми виїхали на головну дорогу.

— Я завжди такий.

— Ні. Зазвичай ти встигаєш сказати щось самовдоволене ще до першого світлофора.

— Можливо, я вирішив дати тобі можливість насолодитися тишею.

— А може, ти про щось думаєш?

Я кинув на неї короткий погляд.

Марта дивилася у вікно, але її відображення у склі усміхалося. Вона ніби ненароком поставила запитання, хоча я вже починав підозрювати, що випадкових запитань у неї майже не буває.

— Думаю про зустріч, — відповів я.

— Про Артема?

Я сильніше стиснув кермо, але відразу змусив себе розслабити пальці.

— І про нього теж.

Марта повернула голову. У її погляді промайнуло здивування, а потім щось схоже на задоволення, яке вона старанно намагалася приховати.

— Ти ж знаєш, що сьогодні ми обговорюємо рекламну кампанію?

— Так, Марто. Я був присутній, коли ми домовлялися про зустріч.

— Тоді чому в тебе такий вигляд, ніби ми їдемо на дуель?

— Бо я ще не вирішив, чи брати пістолет, чи обмежитися діловою пропозицією.

Вона розсміялася.

Не тихо, не стримано, а по-справжньому — відкинула голову й на мить заплющила очі. Її сміх заповнив салон, і я відчув, як напруга, що з самого ранку стискала плечі, трохи відпускає.

— Ти неможливий, — видихнула вона, витираючи пальцем сльозинку біля ока.

— Але ти смієшся.

— Не роби з цього висновків.

— Уже пізно. Я багато чого собі надумав.

Її усмішка стала менш безтурботною. Вона затримала на мені погляд, і я відчув, як усередині знову все напружилося.