Глава 43. Не моя

Макс

Я завжди вважав, що ревнощі — це дурниця.

Серйозно. Навіщо нервувати через те, що якась людина подивилася на дівчину, поговорила з нею чи навіть запросила на каву? Якщо між вами є довіра, то яка різниця, хто там ще намагається привернути її увагу?

Принаймні так я думав раніше.

До Марти.

Тепер же мені вистачало побачити, як якийсь чоловік усміхається їй трохи довше, ніж потрібно, щоб захотілося нагадати йому про межі пристойності. Бажано так, щоб він запам'ятав їх на все життя.

І найгірше — я чудово розумів, наскільки безглуздо це виглядає.

Марта мені не належала.

Вона не була моєю дівчиною. Я не мав права вимагати від неї пояснень, забороняти спілкуватися з іншими чоловіками чи вирішувати, кому вона може усміхатися.Але чомусь саме її усмішку мені хотілося залишити для себе.Ця думка дратувала мене ще більше, ніж сама ревність.

Наступного ранку я приїхав до офісу раніше, ніж зазвичай.Насправді спав я погано. Не через залишкову слабкість після застуди, хоча організм іще нагадував про себе. Просто в голові крутилися вчорашні розмови з Мартою.

Особливо її запитання:

«А хто тобі подобається?»

Я міг відповісти чесно. Міг просто подивитися їй в очі й сказати, що вона.Але замість цього знову почав гратися словами.Мабуть, боявся.Не її відмови навіть. Відмова була б неприємною, болючою, але зрозумілою. Значно більше мене лякала можливість, що вона погодиться бути зі мною, а я раптом виявлюся не тим чоловіком, якого вона заслуговує.З Мартою все стало серйознішим, ніж я планував.Спочатку мені просто подобалося її дражнити. Вона не боялася відповідати, дивилася прямо в очі й могла поставити мене на місце кількома словами. Поруч із нею не потрібно було постійно вдавати ідеального хлопця, який усе контролює.

Потім я почав чекати її повідомлень.

Помічати, коли вона втомилася.

Запам'ятовувати, яку каву вона любить.

Хвилюватися, якщо вона довго не відповідала.

А після того, як захворів, узагалі остаточно втратив здоровий глузд. Я досі пам'ятав, як прокинувся на дивані й побачив її поруч. Як вона спала, притулившись до мене, довірливо й спокійно, ніби їй навіть на думку не спадало, що зі мною може бути небезпечно.

Тоді мені вперше захотілося, щоб ранок не закінчувався.

А коли вона пішла, квартира знову здалася порожньою.

Мені не сподобалося це відчуття.

Зовсім.

Я саме переглядав документи, коли відчинилися двері й увійшла Марта.

— Доброго ранку, "бігбосс".

Я підняв голову й мимоволі усміхнувся.

Вона була в гарному настрої. Волосся спадало на плечі, на обличчі грала усмішка, а очі світилися так, що я на секунду забув, що збирався сказати.

— Доброго. Ти чого така задоволена?

— А що, не можна?

— Можна. Просто цікаво, що сталося.

— Нічого особливого.

Я примружився.

— Марто, я тебе знаю. Коли ти так усміхаєшся, хтось скоро пошкодує, що народився.

Вона засміялася.

І от як мені було пояснити, що я готовий слухати цей сміх хоч цілий день? Що іноді спеціально говорю якусь дурницю лише для того, щоб побачити, як вона закочує очі, а потім не стримує усмішки?

Раніше я ніколи не надавав таким дрібницям значення.

Тепер вони чомусь стали найважливішими.

Я приніс їй каву, поставив на стіл і вже збирався піти, коли вона запитала:

— Ти ж не проти, якщо я сама проведу презентацію сьогодні?

— Чому я маю бути проти?

— Раптом ти вирішиш, що я недостатньо досвідчена.

Я подивився на неї серйозніше.

— Марто, якби я так думав, ти б не займалася цією роботою.

Я хотів, щоб вона це знала. Щоб розуміла: я ціную її не тому, що вона мені подобається. Вона справді здібна, уважна й уміє бачити те, чого інші не помічають. Їй не потрібно було нічого доводити мені особисто.

— Тоді сьогодні я головна, — заявила вона.

— Тільки не захоплюйся.

— Пізно. Я вже подумки купила собі кабінет із панорамними вікнами.

— Почни з того, щоб не запізнитися на зустріч.

— Забираю свої панорамні вікна.

Я засміявся.

І саме тоді зрозумів, що хочу бачити її такою частіше. Впевненою, веселою, захопленою своєю справою. Не дівчиною, яка весь час боїться зробити помилку, а людиною, яка поступово знаходить власне місце.

Мені хотілося допомогти їй у цьому.

І, мабуть, я вже починав хотіти значно більшого.

Артем прийшов об одинадцятій.

Я зустрічався з ним раніше й нічого поганого про нього сказати не міг. Нормальний клієнт, розумний, адекватний, без зайвих претензій. До того ж він добре розумівся на своїй справі.

Проблема полягала в тому, що сьогодні він побачив Марту.

І, судячи з його обличчя, вона йому сподобалася.

— А ви, мабуть, Марта? — запитав він, усміхаючись.

— Так. Вітаю.

— Нарешті познайомилися. Максим стільки розповідав про вашу роботу, що я вже відчуваю, ніби ми знайомі.

Я підняв на нього очі.

Стоп. Що означає «ніби ми знайомі»?

Звісно, він говорив про роботу. Я сам розповідав йому про рекламну кампанію, про ідеї Марти, про те, як вона бачить аудиторію. Але мені раптом не сподобалося, що Артем уже поводиться так, ніби між ними є якась особлива близькість.

Абсурд.

Він просто був привітним.

Марта теж усміхнулася й почала презентацію.

Я змусив себе зосередитися на цифрах, термінах і бюджеті. Принаймні спробував.

Але щоразу, коли Артем нахилявся ближче до екрана, щоб подивитися на її пропозиції, я ловив себе на тому, що стежу не за презентацією, а за ним.

Коли він уважно слухав її, мені хотілося знати, чим саме вона його зацікавила.

Коли сміявся з її жартів, я раптом згадував, що вона й зі мною так сміється.

А коли він сказав:

— З вами, мабуть, цікаво працювати, —

я ледве стримався, щоб не відповісти замість неї.

Ще б пак. Ти навіть не уявляєш, наскільки.

Марта легко підтримала розмову, запропонувала кілька ідей, і Артем явно був у захваті.