Глава 42. А ти хто їй?

Наступного ранку я прокинулася в підозріло хорошому настрої.

Настільки хорошому, що навіть кава здалася смачнішою, а дорога до офісу — коротшою. Хоча, якщо чесно, справа була зовсім не в каві.

Я постійно згадувала вчорашню розмову з Максимом.

«Мені не подобається, коли хтось дивиться на тебе так, як він».

Варто було тільки згадати його обличчя, коли я запитала про ревнощі, як на губах з'являлася усмішка.

Він міг скільки завгодно переконувати мене, що не ревнує. Я ж бачила, як він крутив ту нещасну ручку, як намагався вдавати байдужість і як одразу зацікавився, коли я сказала, що завтра буде ще один клієнт.

Особливо молодий.

Особливо красивий.

Звісно, останні два слова я додала виключно заради науки. Мені ж треба було зрозуміти, наскільки далеко зайшла його дивна поведінка.

Принаймні саме так я пояснювала собі своє бажання трохи його подразнити.

Коли я зайшла до офісу, Максим уже був на місці. Він сидів за столом, уважно переглядаючи документи, і виглядав так, ніби від самого ранку вирішував долю світової економіки.

Я зупинилася біля дверей.

— Доброго ранку, начальнику.

Він підняв очі.

— Доброго. Ти чого така задоволена?

— А що, заборонено?

— Ні. Просто цікаво, що сталося.

— Нічого особливого.

— Марто.

— Максиме.

Він відклав документи й відкинувся на спинку крісла.

— Ти знову щось задумала.

— Чому відразу я? Може, це ти щось задумав?

— Я тебе знаю.

— Та невже? — я демонстративно приклала руку до грудей. — І давно ми знайомі, щоб робити такі гучні заяви?

— Достатньо, щоб зрозуміти: коли ти усміхаєшся отак, комусь скоро буде непереливки.

— Сподіваюся, не тобі.

— А я вже починаю хвилюватися.

Я засміялася й пройшла до свого столу.

Максим провів мене поглядом.

Я відчула це навіть спиною, але не обернулася. Не хотілося дарувати йому задоволення від того, що я помітила його увагу.

За кілька хвилин він підійшов до мого столу з чашкою кави.

— Тримай.

Я здивовано подивилася на нього.

— Це мені?

— Ні, приніс для принтера. Він останнім часом погано друкує, треба його задобрити.

Я розсміялася.

— Ти сьогодні особливо дотепний.

— Учора добре виспався.

— Радий, що моя присутність позитивно впливає на твоє здоров'я.

Він трохи нахилив голову.

— Не тільки на здоров'я.

Моя усмішка повільно зникла.

Максим спокійно поставив каву біля ноутбука, наче щойно не сказав нічого особливого.

— До речі, клієнт буде об одинадцятій. Підготувала презентацію?

— Так. Учора доробила.

— Покажеш мені перед зустріччю?

— Звичайно.

Він уже збирався йти, коли я додала:

— До речі, ти ж не проти, якщо я сама проведу презентацію?

Максим зупинився.

— Чому я маю бути проти?

— Не знаю. Раптом ти вирішиш, що я недостатньо досвідчена.

— Марто, якби я так думав, ти б не займалася цією роботою.

Він сказав це просто, без компліментів і красивих слів. І саме тому мені стало приємно.

Я справді хотіла, щоб він бачив у мені не дівчину, якій він допоміг, а людину, яка здатна чогось досягти самостійно.

— Добре, — відповіла я. — Тоді сьогодні я головна.

— Тільки не захоплюйся.

— Пізно. Я вже подумки купила собі кабінет із панорамними вікнами.

— Можеш почати з того, щоб не запізнитися на зустріч.

— Забираю свої панорамні вікна.

Він засміявся й повернувся до свого кабінету.

А я відкрила презентацію, намагаючись зосередитися на роботі.

Тільки чомусь після його слів про те, що моя присутність впливає на нього не лише позитивно для здоров'я, зосередитися стало значно важче.

Об одинадцятій до офісу зайшов клієнт.

Його звали Артем. На вигляд йому було років двадцять сім, може, трохи більше. Високий, упевнений у собі, у світлій сорочці з підкоченими рукавами. Він привітався з Максимом, потім перевів погляд на мене й усміхнувся.

— А ви, мабуть, Марта?

— Так. Вітаю.

— Нарешті познайомилися. Максим стільки розповідав про вашу роботу, що я вже відчуваю, ніби ми знайомі.

Я здивовано глянула на Максима.

Той навіть не кліпнув.

— Я говорив про рекламну кампанію, — уточнив він.

— Саме так, — погодився Артем. — Але після вашої презентації я зрозумів, що справа не лише в кампанії. У вас цікаве бачення.

— Дякую. Сподіваюся, воно допоможе нам досягти потрібного результату.

— Не сумніваюся.

Артем усміхнувся й сів за стіл.

Я відкрила презентацію та почала пояснювати ідею рекламної кампанії. Спочатку трохи хвилювалася, бо хотіла, щоб усе пройшло добре. Але вже за кілька хвилин відчула себе впевненіше.

Я розповіла, чому звичайна реклама з переліком переваг не завжди працює, запропонувала кілька сюжетів для відео й пояснила, як можна показати продукт через реальні ситуації.

Артем слухав уважно. Ставив запитання, цікавився деталями й не перебивав.

— А якщо ми зробимо серію коротких роликів із різними героями? — запропонував він. — Щоб кожен упізнавав у них себе.

Я пожвавішала.

— Саме про це я думала! Наприклад, один ролик для тих, хто працює вдома, другий — для невеликого бізнесу, третій — для людей, які просто хочуть спростити собі життя.

— Чудово. Мені подобається, як ви мислите.

Я усміхнулася.

— Тоді ми з вами знайдемо спільну мову.

— Уже знайшли, — відповів він.

Я не надала цим словам особливого значення. Ми обговорювали роботу, і мені було приємно, що клієнт сприймає мої пропозиції серйозно.

А ось Максим, який сидів трохи осторонь, чомусь перестав робити нотатки.

Він дивився на Артема, потім на мене, а тоді знову на Артема.

Що з ним сьогодні? — подумала я, помітивши його вираз обличчя.

Коли я закінчила презентацію, Артем відкинувся на спинку стільця й задоволено кивнув.

— Знаєте, я спочатку думав, що нам доведеться довго пояснювати, чого саме ми хочемо. Але ви відразу зрозуміли ідею.